понеділок, 28 березня 2016 р.

Ярина Галицька «Соло для самотньої скрипки». Презентація книги.



          

          «Ірина Козловська  (пізніше – Пожар) вибрала собі яскравий і звучний псевдонім : Ярина Галицька. Чому Ярина? Тому, що в тому імені дзвеніли мечі русичів і зеленіла  весняна  ярина, а Бог сипав пригорщі променів на розбуджену землю, на зело і тварин. А також – на очікуючих людей. Чому Галицька? А якою ж іще бути, коли народилась на Бродівщині, у колишніх володіннях князя Данила Галицького, точніше – на Підкаменщині, у мальовничому селі Паньківці», - пише у передмові до книги Любов Пшенична.
            Батьки Іринки були переселенці з Холмщини. Великих статків надбати не вдавалося , тому  дуже переживали за тендітну та хворобливу донечку. Порадили їй поступати до медучилища. У 1972 році вона закінчила Дубенське медичне училище.  Далі вчитись змоги не мала , самотужки ростила сина, після невдалого заміжжя, тому пішла працювати медсестрою. А між домашніми клопотами і роботою писала оповідання та вірші, мрійливі, незвичні, філософські, які спочатку далеко ховала від усіх. Лікувала хворих не тільки ліками, але й добрим словом. Намагалася збагнути таїнство хвороб, звідки тягнеться їх корінь, що призводить до такого стану людину.
            У березні 2006 року Ярина Галицька залишила цей світ і перейшла у вічність. Книга «Соло для самотньої скрипки» присвячена десятиріччю з дня смерті автора.
            «Любов - понад усе!» - любила повторювати Ірина Козловська. Тому її  твори пронизані любовю, щирістю, добротою, глибоким сумом і роздумами про вічність. Вірші  із книг  "Три ключі", "Я - хризантема"  вже давно відомі читачам, навіть на деякі тексти написані чудові пісні. А книга "Соло для самотньої скрипки" - це проза, яка тільки побачила світ
Любов Пшенична.
.
            У міській центральній бібліотеці презентувала книгу і представляла творчий доробок автора  її колега по перу і подруга Любов Пшенична, відповідальний секретар Дубенської організації Національної Спілки письменників України та працівники бібліотеки Марія Романюк і Людмила Рутковська.  А Лариса Панчук , найближча подруга і колега по роботі,  розповіла про Ірину Козловську  як найвідданішого товариша, найближчу людину, чудову жінку і вимогливого та справедливого медпрацівника, яка щиро вболівала за кожного пацієнта. Вміла розмовляти не тільки з хворими, але навіть із квітами.
Лариса Панчук.
Людмила Рутковська і Марія Романюк.

середу, 23 березня 2016 р.

Соломії Любисток «НА КРИЛАХ ЛЮБОВІ»



          Український самобутній композитор та виконавиця пісень Галина

Галина Мосійчук

Василівна Мосійчук  - людина, чию творчість знають в Україні і за кордоном, в Антарктиді і на космічній орбіті, але про яку знають не всі земляки. Народилася вона в с. Стара Мощаниця, Здолбунівського району Рівненської області. Закінчила Львівське медичне училище № 2, працювала зубним лікарем у Дубенській стоматологічній поліклініці. Нині на творчій роботі.  Проживає в місті Дубні, де промайнуло 49 щасливих років подружнього життя з архітектором Леонідом Мосійчуком, де виховали троє прекрасних дітей, яким допомагали разом прокладати дорогу в життя та двоє онуків, що радують нині бабусю і дідуся. Галина Василівна понад усе любить квіти і пісні.
 «Пісні Галини Мосійчук – золота скарбниця сучасної української культури. Їх неможливо забути. Почуті один раз, вони довго відлунюють і хвилюють. Тим пісням притаманна істинно народна мелодійність, глибока щирість, високий ліризм…» - так охарактеризувала творчість нашої землячки письменниця Ганна Костів-Гуска.
А Володимир Герасимов, заслужений діяч мистецтв України  зазначив:  «Талановита співачка Галина Мосійчук – людина невичерпної творчої наснаги та виняткової працездатності. Протягом багатьох років вона є постійною учасницею і виконавцем конкурсів різних рівнів – від місцевих до обласних, республіканських, міжнародних, де  отримує високі нагороди за свою співочу майстерність».

Галина Мосійчук і Любов Пшенична.

Висловлювання таких поважних людей спонукали Соломію Любисток, автора книги «На крилах любові»,  привернути увагу громадськості до творчості нашої землячки Галини Мосійчук, намалювати істинний портрет людини, що прикрашає цей світ піснями, які, зазвичай, сама ж і виконує та передати наступним поколінням.
Автор детально описує весь життєвий та творчий шлях  співачки і композитора, починаючи з дитячих років і до сьогодення. Вона розповідає про співучу родину маленької Галинки, про любов і шану до Шевченкового «Кобзаря», до українських традицій і звичаїв, до народної пісні. Вже в чотири роки маленька Галинка чудово декламувала  «За байраком- байрак», наспівувала, граючись, «Подоляночку», «Несе Галя воду», «Стоїть гора високая», «Ой чий то кінь стоїть» та інші пісні, які часто звучали в родинному колі.

Андрій Таберт.

Пісня супроводжувала Галину Мосійчук всюди: на шкільній сцені, в художній самодіяльності Львівського зуболікарського училища №2, на різних пісенних конкурсах, як  представника Дубенської  стоматполіклініки, де пропрацювала 30 років.
Але ЇЇ співоча душа все життя прагнула реалізувати себе як творчу особистість. І не гоже було б заховувати талант, дарований Богом.
Першою піснею, яку почув світ , стала пісня – гімн про рідне місто Дубно. Дубенською організацією Національної Спілки письменників України було оголошено конкурс на кращий текст для Гімну міста Дубна і , відповідно – мелодії. Серед віршів, надрукованих на сторінках місцевих газет,  талановитій піснярці припав до душі вірш Б.Гелети «Древнє Дубно – окраса Волині». Вона створила до нього мелодію і виконала іі під час урочистостей , присвячених 900- річчю міста.
         Цей Гімн місту Дубно став чудовим початком різноманітної творчості Галини Мосійчук, яка бурхливо розвивається до сьогоднішнього дня.

Вітає радник міського голови Валентина Тріфонова.



Книга «На крилах любові» широко розкриває Галину Василівну не тільки як талановиту особистість, а і як громадського діяча, мудру жінку, гостинну господиню , щасливу дружину, чудову маму, берегиню роду.
Книга допоможе кожному розширити свої знання, а ще – повірити у власні сили, бо кожен митець був колись малим, але наполегливою працею поступово набуває визнання і славу.

Сергій Рачинець.

Тетяна Собецька.

         У міській центральній бібліотеці представляли книгу Любов Пшенична та Галина Мосійчук. Про спільну працю з пісняркою розповідали письменники, поети-земляки: Микола Пшеничний, Сергій Рачинець,  Ярослава Савчук, Тетяна Собецька, радник міського  голови Валентина Тріфонова, працівник міської центральної  бібліотеки  Марія Романюк,  Марина Пекарська, виховна колонія. Учениця НВК «школа-гімназія»   Ірина  Малафійчук познайомила присутніх із своєю  конкурсною роботою про Галину Мосійчук.  Дана праця зайняла призове 3-тє місце в області. Комп’ютерна верстка Андрія Таберта,  дизайн Юрія Яцюка.

Ярослава Савчук

                    

Ірина Малафійчук, учениця Дубенського НВК "школа-гімназія".

Марія Романюк, міська центральна бібліотека.


Марина Пекарська, виховна колонія.

Студенти коледжу культури і мистецтва та користувачі бібліотеки, які були присутні на презентації, переглянули  відеокліпи до пісень «А сніг іде» на сл.  Я.Савчук, «Кобзарева пісня» на слова Л.Пшеничної, «Журавлиний ключ»  на слова Сергія Рачинця, музику до яких  написала Галина Мосійчук, а відеокліпи знімали Микола Величковський  та Андрій Дуда.
 

Учасники заходу.

         «Пісня – це моя душа, моє життя, моє здоровя, моя розрада. Вона мені додає силу, витримку і далекоглядний оптимізм. Пісня - це зірка в небі, ясний місяць, тепле сонце. Завдяки їй – живу, творю і впевнено дивлюсь у майбутнє…»,  -  так вважає Галина Мосійчук.
Хай Господь допомагає їй у всьому! І нехай не втомлюється душа творити!

понеділок, 14 березня 2016 р.

Макарівські читання у Дубенській колонії

     Макаренко Антон Семенович народився 13 березня 1888 року в місті Білопілля Харківської
губернії (нині районний центр Сумської області) в сім'ї робітника. Закінчив на "відмінно"  Кременчуцьке чотирикласне міське училище, педагогічні курси при цьому ж училищі і отримав свідоцтво, що давало право викладати в початковій школі та вчительський інститут у Полтаві. Працював вчителем  Полтавського Вищого початкового училища та Крюківського залізничного училища, де згодом став директором. У вересні 1920 року у 32 роки очолює колонію для безпритульних і неповнолітніх правопорушників. Того ж року  А.Макаренко організував трудову колонію в с.Ковалівка, Полтавського району для неповнолітніх правопорушників, якій надали ім'я М.Горького.
     А.С.Макаренко створив два взірцевих педагогічних заклади - колонію Горького ("Педагогічна поема"), комуну ім. Дзержинського ("Прапори на баштах", "Марш 30-го року"). Тисячі правопорушників, дітей без нагляду не тільки підняв "з дна" життя , виховав передовими громадянами нашої Вітчизни.
     Видатний педагог приділяв велику увагу розумному вихованню дітей і підлітків, поліпшенню навчально-виховної роботи, проводив зразкові уроки, відвідував уроки інших учителів, вивчав і впроваджував набутий досвід. А.С Макаренко завжди попереджував своїх вихованців: "Щоб я не чув таких розмов: навіщо мені школа, я й так вчений".
      Активну участь у проведенні Макарівських читань прийняли працівники міської бібліотеки,
 вчителі, вихователі та психологи виховної колонії.

середу, 2 березня 2016 р.

Обернуся в легенду

      

145 років тому, 25 лютого 1871 року, на Волині в інтелігентній, відомій своїми волелюбними традиціями сім’ї Косачів-Драгоманових народилася дівчинка. Назвали її Ларисою. Вона взяла все краще від свого батька Петра Косача, ім’я якого знаходилось в словнику  “Діячі революційного руху в Росії ”, від своєї матері Олени Пчілки, відомої української письменниці, від свого дядька Михайла Драгоманова, від свого селянського оточення в с. Колодяжному. Але весь час вона йшла вперед, далі і вище…
Леся Українка — це така багатогранна творча особистість, про яку М.Бажан сказав: ”В історії світової літератури важко знайти таке ім’я, яке дорівнювало б їй талантом, мудрістю,проникливістю,значущістю. ”.
   Надзвичайно обдарована від природи, Леся вся була складена із суцільних захоплень. В чотири роки вона вже читала. Перший літературний твір Лесі, вірш “Надія ”, був написаний, коли їй ішов лише дев'ятий рік
З цього часу і до кінця життя поезія, слово, пісня стали призванням, сенсом її життя.
Ще одне захоплення Лесі – народні пісні. Вона безмежно кохалася в них, шанувала історичне минуле свого народу.
Десятилітня дитина застудила ноги на Водохреще - було це в січні 1881 року, простояла на льоду всю церемонію. І через два роки все це відгукнулося. Спочатку туберкульоз лівої руки, потім ноги, легень і, врешті  нирок та шлунку. Хвороба та скалічена хірургією рука позбавили Лесю можливості стати піаністкою.                                     

Любов Пшенична, поетеса.
                Рояль
А він говорить… Боже мій, говорить!
Забутий Лесин стомлений рояль.
Та хто ж повторить, хто ж повторить
Ту світлу муку, той пречистий жаль.
Хто зрозуміє, як мовчать дерева,
Коли гуркоче грім удалині?
І як звучить сопілка  Лукашева,
І крає душу. Лесі.  І мені.
                                     Л. Пшенична.
Коли Лесі виповнюється 13 ро­ків, вона вже по-справжньому стає до літе­ратурної праці . Її поезії з'являються в друкові. Друкувати українські твори тоді було дуже й дуже важко, майже неможливо. Не було тоді в нас жодного українського журналу або га­зети. Отож Лесі довелося посилати вірші за кордон - у Галичину, що належала до Австро-Угорщини. Там у львівському журналі «Зоря» за допомогою Івана Франка та інших діячів української культури вірші юної поетеси за підписом Леся Українка, вперше побачили світ.
Перша книжка поетеси "На крилах пісень" побачила світ у 1893 році. Про неї заговорили по всій Україні. Іван Франко, висловлюючи загальну думку про поетичний хист Лесі сказав, що від часу Шевченкового "Заповіту" Україна не чула такого гарячого поетичного слова, як з уст слабосилої хворої дівчини.
Галина Мосійчук, композитор і виконавиця пїсень.
На шлях я вийшла ранньою весною
І тихий спів несмілий заспівала,
А хто стрічався на шляху зо мною,
Того я щирим серденьком вітала:
"Самій не довго збитися з путі,
Та трудно з неї збитись у гурті".
Я йду шляхом, пісні свої співаю;
Та не шукайте в них пророчої науки,
Ні, голосу я гучного не маю!
Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки,
Скажу я: "Разом плачмо, брате мій!"
З його плачем я спів з'єднаю свій.
Чи тільки терни на шляху знайду,
Чи стріну, може, де і квіт барвистий?
Чи до мети я певної дійду,
Чи без пори скінчу свій шлях тернистий?
Бажаю так скінчити я свій шлях,
Як починала: з співом на устах!
Драматична поема Лесі Українки "Одержима" належить до тих виняткових десяти відсотків, що народжуються всупереч очікуваного - поза канонами та приписами, не керуючись логікою здорового глузду. А саме: на хвилі найбільшого піднесення чи найбільшого розпачу кохання.
Павлосюк Вікторія, коледж культури і мистецтв та Олексійовець(Крейч) Сергій, педколедж.
В тім, Лесина "Одержима" - виняток серед винятків. Адже за цим твором стоїть доля кохання, про яке мало сказати словами Олександра Олеся: "З журбою радість обнялась". Безмірне щастя й безмірний відчай зрослися в ньому як сіамські близнюки.
"Одержима" написана 18 січня 1901 року в Мінську, в домі пані Нарейко на розі Михайловської і Широкої, біля ліжка вмираючого Мержинського. 32 сторінки рукопису, почерком стрімким і летючим, твір, що його потім Франко назве шедевром, - як це можна було написати за одну ніч, в стані тяжкого стресу, нервової, вичерпності і фізичної втоми!? Чи це була концентрація всіх духовних сил в екстремальних умовах? Чи саме в ту безсонну зимову ніч стався раптовий напад натхнення, так довго заблокованого перед тим навалою сумних невідкладних клопотів?
    Не можна без глибокого жалю читати її листи тих часів, не можна без болю читати лірику, присвячену Сергію Мержинському.
Ліна Вовк , бібліотека-філія №1.
«Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами, ти мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію, і ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, - вона тремтить, як струна, - все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, - ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни... Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів'ялі троянди? Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми? Мій друже, мій друже, невже я одиноко згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в'януть білі троянди! Візьми мене з собою... Ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже... Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій порятунок. О, рятуй мене, любий! І нехай в'януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.»
                                                                                                             
    Печаль долі Мержинського була в тому, що завжди оточений друзями, в згасанні своєму     він залишився самотнім, друзі про нього не дбали, він почував себе забутим. "Скільки каміння було кинуто ї  скільки проповідей виголошено! І як небагато зроблено для допомоги і підтримки!", - писала Леся Українка в листі до В.Г.Крижанівської - Тучанської. Яку ж гіркоту, який жаль до його друзів мала відчувати вона - єдина хто не покинув його!» 
Людмила Згоран, коледж культури і мистецтв.
               
Стан здоров'я набував загрозливого характеру. Було вирішено поїхати до Грузії. В кінці 1903 року вона відпливла з Одеси. Її супутником став Климентій Квітка, в майбутньому - супутник до кінця життя.
Наталія Бондарчук та Ірина Драганчук, коледж культури і мистецтв.

Якщо приреченій на смерть поетесі Грузія подарувала цілих десять років життя, то це означає, що світова література не втратила такі шедеври, як "Лісова пісня", "Осіння казка", "Руфін і Прісцілла", "Адвокат Мартін", "Камінний господар". Адже переважна більшість блискучої Лесиної драматургії, була створена саме в Грузії.
Помирала мужня Леся , як і належить бійцеві на передовій: раніше ніж упасти, підстрелений робить крок вперед... Попеліючи від високої температури, задихаючись, диктувала план своєї так і не завершеної драми.
Траурною датою українського календаря стало 1 серпня 1813 року - в Сурамі, в Грузії померла Лариса Петрівна Косач.
Іванна Чернобай та Іван Сокол, міський будинок культури.
     В міській центральній бібліотеці та виховній колонії пройшли заходи , присвячені 145-й
річниці від дня народження поетеси. Активну участь у їх проведені прийняли представники влади міста, працівники закладів культури , студенти коледжу культури і мистецтв, письменники, учні ЗОШ №6, працівники виховної колонії, гості.

Учасники заходу.
Присутні на заході.

Марія Романюк, міська центральна бібліотека.

Олександр Кравчук та Марина Пекарська, виховна колонія.