Андрію Малишку - 105.

Поети вмирають, як птиці, –

В польоті, у небі мрій…

Тому, мабуть, сниться і сниться

Жайвором в небі Андрій...

 

Поети – це скарби народні – 

Не лірики, ні! Сурмачі!

І линуть в майбутнє сьогодні

Пісень його дивні ключі.

                           (Микола Нагнибіда)

Так  воістину стали  народними в найповнішому розумінні цього слова

Малишкові пісні. І насамперед це – «Пісня про рушник», яку народ

усе-таки називає по-своєму, любовно, «Рідна мати моя…» – гідний пам’ятник

Вкраїнській Матері, який вдячний син звів на віки вічні. 

АндрійСамійлович Малишко  залишив нам багато віршів, які увійшли до збірок:

«Батьківщина» (1936), «Лірика» (1938), «З книги життя» (1938), «Народження

синів» (1939), «Листи червоноармійця Опанаса Байди» (1940), «Березень

(1940), «Зореві дні» (1940), «Жайворонки» (1940).  він написав поеми"Трипілля",

«Ярина», «Кармалюк». За своє життя поет видав близько сорока збірок. Не всі

вони мають однакову художню цінність. Але найголовніше те, що в українську

літературу Андрій Малишко увійшов як поет-пісняр, бо пісні на його вірші вже

давно сприймаються як народні.

Народився Андрій Малишко 14 листопада 1912 року в селі Обухові Київської

області, в родині шевця.Його дитинство було нужденне, але освітлене родинною

злагодою і материнською ласкою, наукою шляхетних вчителів.

У 1927 р., закінчивши Обухівську семирічку, Малишко вступає до Київської

медичної профшколи.А в 1932 р. Андрій Малишко закінчує Київський Інститут

народної освіти, їде на Житомирщину, і працює вчителем літератури в м.

Овручі. Згодом, після служби в армії, з 1935 р. він працює журналістом у м.

Харкові в газеті «Комсомолець України», в «Літературній газеті» та в журналі

«Молодий більшовик».

Сформувався Андрій Малишко як поет в роки Другої Світової війни. Писав

вірші, балади, героїчні пісні й ліричні сповіді, але пісню любив із самого

дитинства, ніколи з нею не розлучався, саме вона надихала його на створення

поезій, які він часто писав, уже вчуваючи чарівну мелодію.

Свої перші пісні поет написав на пропозицію Олександра Довженка ще в період

ранньої творчості до кінофільму «Щорс», зокрема пісню «Гей, за Десною люди

еселі.»Малишко співпрацював з композиторами Левом Ревуцьким, Пилипом

Козицьким, Олександром Білашем, Сергієм Козаком, Андрієм Штогаренком,

Михайлом Вериківським. Але особливо плідною, починаючи з 1949 року, була

співпраця з Платоном Іларіоновичем Майбородою. Вони спільно написали

понад 30 пісень, котрі полюбились слухачеві, зокрема: «Київський вальс», «Ми

підем, де трави похилі», «Ти, моя вірна любов», «Стежина», «Вчителько моя»,

«Журавлі», «Пісня про рушник», «Білі каштани» та інші.

Уся пісенна спадщина поета є надзвичайно багатогранною. Їй притаманний

глибокий ліризм в оспівування найсвітлішого почуття – кохання, живої краси

рідного краю, його природи, філософські узагальнення та глибокі роздуми над 

людською долею.

У 1944 – 1974 рр. Малишко працював відповідальним редактором журналу «Дніпро». Був депутатом Верховної Ради УРСР.  У 1946 році поет, як член делегації українських діячів культури, побував у США та Канаді. Останні 15 років свого життя поет прожив у шлюбі з відомою поетесою Любов’ю Забаштою в Кончі-Озерній. За вісім днів до смерті тяжко хворий поет в лікарні пише свій останній вірш «Чому, сказати, й сам не знаю», котрий живе в народі як пісня «Стежина».
Помер Андрій Самійлович Малишко 17 лютого 1970 року. Йому було 57 літ і його скроні, як і його останні вірші, були молодими. Похований в Києві на Байковому кладовищі.

В міській центральній бібліотеці відбувся літературний вечір “Андрій Самійлович Малишко: рушник його долі” до відзначення 105-річчя з дня народження письменника.  На вечорі  звучали  пісні на вірші Андрія Малишка: “Стежина”, “Вчителько моя”, “Ми підем, де трави похилі”, “Білі каштани”, “Київський вальс”. Працівники бібліотеки підготували книжкову виставку “Андрій Малишко в серцях українців”, декламували вірші, демонстрували 

Чеські некрополі.

Чехія - чудова країна в центрі Європи, із дивовижною столицею Прагою, яка вражає кожного туриста помпезністю веж, історичним подихом Карлового мосту та величчю Собору Святого Віта. На даний час Прага - друге місто в Європі по кількості туристів після Парижу , а Чехія на сьомому місці по рівню проживання населення. І нам важко повірити, що колись чехи, збирали свої пожитки і вирушали на пошуки кращого життя на нашу рідну землю, колишню Волинську губернію. 

Чеслав Хитрий і Антоніна Пономаренко.

У другій половині ХІХ ст. відбувалося масове переселення чехів у Подільську і Волинську губернії, яке розпочалося наприкінці 60-х  початку 70-х років після затвердження Олександром ІІ постанови Комітету Міністрів «О водворении Чехов на Волыни». Переселеним сім’ям, згідно цієї постанови, після прийняття російського підданства, надавались пільги на придбання землі, звільнення від оподаткування та служби в армії.
Згідно перепису населення у 1921 році на Волині проживало 25 200  чехів, які проживали колоніями у південній частині Волині. Це і є територія теперішнього Дубенського, Млинівського, Демидівського районів Рівненщини та південних районів Волинської області.
У 1878 році у Волинській губернії проживало 13255 чехів. Найбільше їх проживали у Дубенському повіті  - більше 5000 чоловік, а в 1912 році – 10639. 

Марія Кравчук, вчитель української мови Білогородківської ЗОШ.

Чехи проживали в багатьх селах : Семидуби, Мирогоща, Молодаво, Привільне Білогородка, Софіївка та ін. В Дубні мешкало найбільше чехів з усіх волинських міст. Поселення їх було у Страклові. Колись це було село, а тепер частина  міста  з назвою Чеський  Страклів.
На виділених землях, чехи викорчовували ліси, обробляли землю, будували будинки, висаджували сади, вирощували хміль тощо. Нині в Дубні є житловий масив Хмільники. Саме на території прилеглих земель простягалися великі за площею хмільниці чехів Валека та братів Вентурів. В місті було 6  хмелярень, які євреї орендували в чехів. У ті часи хміль високо цінувався на ринку.
Механічна майстерня чеха Кроуба , що виготовляла сільськогосподарський інвентар і металеві предмети домашнього вжитку сприяла створенню  в Дубні ливарно-механічного заводу. Слюсарні майстерні чехів  Зузанда,  Мартінека, Фіхтерла виготовляли борони, плуги та інші знаряддя праці.

Чеслав Хитрий і Емілія Куроченко.

Ще в Дубні існував завод чеха Кашпера, який виготовляв черепицю, бетонні блоки для будівель, круги для колодязів тощо.
Чехам Дубна також належали цехи по виготовленню ковбасних  та кондитерських виробів, пекарні, де випікали хліб та хлібо-булочні вироби. Славилися тістечка та інша здоба, яку подавали до кави ,чаю чи какао у чеських кафе. Свою продукцію чехи також продавали у власник магазинах. Власником найбільшого ресторану в місті Дубні також був чех на прізвище Морава. Існували великі чеські колонії  у Варковичах, Семидубах, Мирогощі, Вовковиях, Малині, Глинську …
Спливав час, старе покоління змінювало нове, яке вже вважало Волинь своїм рідним краєм, своєю малою Батьківщиною.  Вони теж займалися промисловим виробництвом, пивоварством , кулінарією,  будували школи, лікарні, висаджували парки, писали вірші, співали, танцювали і разом з українцями захищали рідну землю у Другій світовій війні. Але восени 1945 р. почалися переговори між урядом ЧФСР та СРСР про переселення чехів з Волині назад на  історичну батьківщину.  В липні 1946-го Йосип Сталін на особисте прохання президента Чехословаччини Едварда Бенеша підписав договір. Перший транспорт із Дубна виїхав 30 січня 1947 р., а операція повернення чехів на батьківщину тривала 109 днів. Переселилося понад 33 тис. осіб.
Але борозна, виорана чехами  півтора століття тому,  в українській історії залишиться назавжди. Так і в історії нашого краю назавжди лишилися іх надбання, культура, архітектура та чеська етнічність. 

Увіковіченню чехів присвятив свою неоціненну працю  «Чеські некрополі біля Дубна і не тільки» Чеслав Хитрий, невтомний дослідник з Рівного, який зазирнув на чеські поховання на Дубенщині, Здовбунівщині, Млинівщині, Демидівщині, описавши чеські могили, унікальні пам’ятки, які зберегли їх нащадки до наших днів.
У Дубенській центральній районній бібліотеці відбулася тепла зустріч Чеслава Івановича з учасниками заходу, де зібралися члени чеського товариства «Стромовка», його голова Антоніна Пономаренко, Емілія Куроченко, донька Йосипа Тенглера, відомого чеха в Молодаві, письменники Пшеничні, працівники бібліотек, шкіл, Дубенського історико-культурного заповідника та гості.. Автор подарував бібліотекам свою книгу з особистим підписом та
розповів про історію її створення.

День української писемності та мови

В землі віки лежала мова
І врешті вибралась на світ.
О мово, ночі колискова!
Прийми мій радісний привіт!
                                             О.Олесь

9 - го листопада ми відзначаємо велике духовне свято - День української писемності та мови, що яскраво засвічує багатолітній тернистий шлях розвитку рідного слова і його  безсмертних творців.

В міській центральній бібліотеці цій даті приурочено свято мови "Дзвени величне наше слово!", в якому взяли участь завідуюча бібліотекою Дубенського вищого художнього професійно-технічного училища Жанна  Ожерєльєва  та студенти училища,  Григорійй  Харчук - екс-начальник обласного управління культури, Галина  Мосійчук - композиторка та виконавиця пісень, Марина Пекарська та Олександр Кравчук - виховна колонія, Людмила Юхимчук - бюро правової допомоги та колектив бібліотеки.

Українська мова є спадкоємицею мов ще тих слов'янських племен, що населяли територію сучасної України - полян, древлян, сіверян, тіверців, угличів та ін. Прямим попередником слов'янської мови є алфавіт, створений великими просвітителями слов'ян  братами Кирилом і Мефодієм. З часом кирилицю було реформовано, з певними змінами вона вживається й досі  в українському,. російському,  білоруському, болгарському, македонському і сербському письмі.
Першим літописом , який дійшов до нас, був Лаврентіївський літопис, написаний у1337 році. До нього входить пам'ятник вітчизняного літопису "Повість минулих літ", написаний монахом Києво-Печерського монастиря  Нестором-літописцем. на початку ХІІ ст.

У середині ХVІІ століття у східних слов'ян виникло друкарсто. Першим друкарем був Іван Федоров, який видав "Апостол",  "Буквар" та "Біблію" старослов'янською мовою.

З 1989 року українській мові Верховною Радою УРСР надано статус державної. Нині вона належить до найпоширеніших мов світу. Українською мовою  розмовляє майже  45 мільйонів людей в Україні та у багатоьх державах світу. Нею писались козацькі державні документи, самобутня художня писемність від Івана Вишенського до Григорія Сковороди. Прославили українську літературну мову  такі світові генії, як Іван Франко, Тарас Шевченко, Леся Українка, Олесь Гончар та інші. Ми одержали у спадок сучасну українську літературну мову - багату, розвинену, гнучку. Наше завдання - берегти цей неоціненний дар, примножувати його та щиро любити.