Інформація про всіх воїнів-героїв м. Дубна і району подається на сайті
Революція Гідності. Війна. Рівненщина
за посиланням: http://memory.rv.ua/category/ato/dubnivskyj-rajon/page/2/ Плету вінок Плету вінок з ромену та барвінку Не вистачае ні квіток, ні барв: Олежко, Вова, Петрик та Сергійко, Миколка, Дмитрик, Ігор, Едуард... Вінок імен! А ще ж - Максимко й Діма, А ще - надій розстріляна зима... Яка важка дорога несходима! Ви - нібм поряд. Але Вас - нема. Не дочекались рідні сина й брата - Чекання жар калиновий не зчах. Лиш паперові, ніжні янголята, Тривожно й сумно мерзнуть в бліндажах. Любов Пшенична, грудень 2015р.
Дмитро Напрієнко
Олена Курішко https://www.facebook.com/profile.php?id=100035225328118
АРАМІС МРІЯВ СЛУЖИТИ У ФРАНЦУЗЬКОМУ ЛЕГІОНІ
1-го грудня минає 6-та річниця з дня загибелі нашого земляка – Дмитра
Напрієнка.
Війна забирає найкращих. Справжні чоловіки, молоді, розумні, сильні та
мужні віддали за свободу і незалежність нашої держави найдорожче – своє життя…
Дмитро Напрієнко народився о 8-й ранку 21 лютого 1991 року, за кілька
місяців до того, як наша держава стала незалежною.
Його батько, Віталій Напрієнко, розповів:
- Дмитро був дуже шустрий, все навколо його цікавило, тож у перші місяці
потрібно було наглядати, щоб не виліз з колиски і не впав. Міг з дивана
стрибнути, через бильце на ліжечку перелізти.
Заради цікавості скуштував на смак землю, спробував їсти навіть штукатурку.
Якось навіть розмалював стіни, але відчув, що зробив збиток, коли я надійшов,
то навкарачки швиденько втік.
Ходити почав у рік і два місяці. Тоді ще більше потрібно було за ним
дивитися.
Був дуже впертим. Зробить якусь шкоду, поставлю його в куток, буде стояти
мовчки і не вибачиться, вже й бабусі переконують його – ну, вибачся, ні, і все
тут. Мазунчиком не був ніколи.
Відвідував дитячий садок, який знаходиться поблизу музичної школи. З п’яти
років почав опановувати комп’ютер, від якого важко було «відірвати».
Інколи Дмитрик ходив зі мною на роботу – на цукровий завод, де я працював
водієм. Любив кататися на автомобілі, інколи пробував триматися за кермо, якось
вимкнув передачу і машина покотилася до гаража, я ледь встиг зупинити.
З малечку любив гратися в лицарів – вирізував із дерев шаблі, лук, стріли.
А з першого класу став грати у шахи, шашки, настільний більярд. Ще любив
іграшкові пістолети, ножі, подобалося стріляти. І захищав слабших – дівчаток та
хлопчиків. У нього було завищене відчуття справедливості. Дуже шкодував
малозабезпечених людей і намагався їм якось допомогти, міг навіть останнє
віддати.
Любив гуляти на Острівку, лазити по деревах, з друзями неодноразово
відвідував Тараканівський форт.
Навчався Дмитро в гімназії № 1, не любив математики та української мови,
але обожнював літературу, історію, інформатику.
У школі вивчав англійську мову. Відразу не дуже її любив, але змінив свою
думку після того, як побував за кордоном.
Якось його товариш невдало стрибнув і серйозно травмувався, то Дмитрик
віддав йому всі гроші на лікування.
Для птахів робив годівнички, підгодовував голубів, синочок, горобців –
вішав сало, сипав крупи, хліб. Шкодував бездомних тварин – котиків та собачок.
Якось йдемо по базарі, стоїть Дмитрик із товаришем. Поряд із ними –
коробочка із цуценятком і записка: «Віддамо в добрі руки».
Моя перша дружина виїхала працювати до Італії. Коли Дмитру виповнилося 13
років, ми домовилися, що хлопчик під час літніх канікул відвідає маму.
Поїздка справила неймовірне враження, вивчив італійську мову на розмовному
рівні, став інтенсивно вивчати англійську.
Відвідав Колізей, амфітеатр, катався на гондолі у Венеції, надзвичайно
сподобалася архітектура. В Італії полюбив піцу. Це був великий крок вперед у
його розвитку.
У Дмитра було дуже багато друзів, скрізь ходили великими компаніями. Грали
у футбол, бувало, що й м’яч до когось у вікно залетить. Ще хлопці стріляли з
рогаток. Але якось так складалося, що ніхто не приходив скаржитися.
А ще надзвичайно любив читати, причому читав практично всяку літературу, на
будь-яку тему, особливо любив психологію і літературу на історичну тематику.
Міг дискутувати на будь-яку тему – цитував Ніцше, Фрейда, сперечався щодо
релігії незалежно, чи то мусульманство, чи то буддизм.
Товаришував з дівчинкою Катею, вони росли в одному дворі, навчалися в
одному класі. Мали багато спільного, в юнацькому віці обоє вступили в
Національний альянс. Правда, у щось більше дружба не переросла.
У 7-му класі закохався в іншу сусідку-однокласницю, з якою теж товаришували
і гуляли в одній компанії, став писати любовну лірику, улюблений твір – «Білий
вірш». Юнацька закоханість швидко минула.
Дмитро хотів вступити до суворовського училища, але не пройшов фізичного
виховання, тоді вступив до Дубенського педагогічного коледжу, добре навчався,
був активістом, грав у КВК. Після закінчення – вступив у Кременецький
університет на вчителя іноземної мови в початкових класах. Добре вивчив не лише
англійську, але й німецьку. На розмовному рівні володів італійською та
польською.
Далі була строкова служба у Збройних силах України, 27 листопада 2009 року
склав присягу. Був зв’язківцем.
Оскільки не було роботи за фахом, пішов працювати у фірму «Тодіні». Дмитро
не мав великої потреби в грошах, адже ми завжди готові були його підтримати.
Проте він хотів стати фінансово незалежним та ще й іншим допомагати.
Потім влаштувався вчителем у житомирській школі. Через деякий час
повернувся додому. Йому пропонували роботу в Англії, Ірландії, Саудівській
Аравії перекладачем. Але почалася війна з російськими окупантами, яка
перекреслила всі його плани на майбутнє.
Протягом трьох місяців не міг пройти медкомісії, були проблема із здоров’ям
– спинна грижа, хворі нирки. Дуже хвилювався, що не беруть до війська,
сперечався з лікарями. Казав, що якщо не пройде медкомісії, то вступить до
Правого сектору і піде воювати з добровольчим батальйоном. І таки домігся свого
– пройшов медкомісію і підписав контракт.
А далі – суворі армійські будні. Три місяці Яворівського полігону і війна.
Коли приїздив на вихідні чи у відпустку, то завжди привозив із собою друзів.
Служив у 14-й бригаді БТРО «Волинь», у першій роті першого батальйону. Мав
позивний – Араміс. Став командиром мінометного розрахунку. 9 березня 2015 року
з Володимира-Волинського поїхали на схід.
Бронежилет - хлопця з АТО, ми йому підігнали розгрузку (треба було трішки
переробити) – на два цинки з боків і ззаду, а також на запасний ствол. Міська
рада видала ще одну (запасну) воєнну форму та зимові берци. Волонтери підігнали
глушник. Не було лише кевларової каски.
Потрапив служити в Донецьку область, перша бойова позиція називалася
«Красний пахар». Стріляв з АГС, а ще був мінером – заміновував підходи до
бойової позиції. Адже вороги неодноразово робили спроби вночі підповзти. Також
стріляв із ПТУРа, якого називають «шайтан-трубою».
Про свої бойові будні рідко розповідав. Знаю, що під Горлівкою врятував
танкістів, перев’язав рани своїм джгутом…
Коли спілкувалися з Віталієм Напрієнком про місцевість, де перебував
Дмитро, то виявилося, що це та ж бойова позиція, куди через три роки я
потрапила служити. Там терикон дуже смішно називається – «Как…ка». Чесно кажучи,
думала, що це наші по приколу його так називають. Як виявилося, це його місцева
назва.
Там навколо кілька териконів, але саме із цього «К..» вороги найбільше
стріляють – як раніше було, так і зараз. Там часто засідають російські
снайпери.
Віталій Напрієнко продовжив розповідь:
- Якось Дмитро стріляв із ПТУРа і поцілив повз терикон. Думав, що промазав.
А через три дні прийшли розвідники і поцікавилися, хто того дня в такий-то час
стріляв із «шайтан-труби»? Як виявилося, влучив у центр підготовки, де тренувалися
вороги.
Бувало, що вступав у ножовий бій, сепарів брав у полон. Дмитра нагородив
добровольчий батальйон медаллю «За оборону рідної держави».
Дмитро закачував у телефон іноземні фільми в оригіналі, потім перекладав їх
бойовим товаришам – любив історичні фільми, фентезі, комедії, про війну.
Пізніше служив у Мар’їнці, Красногорівці.
Востаннє приїхав додому 14 жовтня, а 17-го у мене був День народженні,
виповнилося 50 років. Раніше, коли приїздив, то рідко вдома бував, все з
друзями десь ходив, а на цей раз більше вдома був, ніби щось відчував, – читав
книги, сидів за комп’ютером, ми разом їздили відпочивати на природу – на
шашлики.
Був на хрестинах – це його перша похресниця, і єдина.
Казав, що після закінчення контракту планує йти служити у французький
легіон.
Дмитро загинув 1 грудня 2015 року під Красногорівкою. Через тиждень він
збирався перейти служити до іншого підрозділу, до Звіробія.
Похорон сина погано пам’ятаю, для мене весь світ рухнув. Біля труни дуже
плакала молода дівчина. Не знаю, може була його дівчиною, Дмитро про свої
стосунки ніколи не розповідав.
На другий день, після загибелі, на сепарському сайті бачили світлину
Дмитра, перекреслена червоними лініями, а внизу надпис – «ліквідований» і
коментарі бойовиків…
Інколи приїздили бойові побратими Дмитра, серед них був близький товариш із
позивним Удав.
Під час війни знову став писати вірші. Лише війна і кохання надихали Дмитра
на поезію.
Петро
Накидалюк народився 4 липня 1990 року у селі Плоска, що на Дубенщині. Закінчив 8 класів ЗНЗ №3 м.Дубно, а 9-й – у ЗНЗ с.Плоска та Дубенський профтехліцей. Був вихованцем Дубенської спортшколи. З17 років професійно займався спортом та став
кандидатом в майстри спорту України з армреслінгу.
. До ЗСУ мобілізований у 2014 році. 11 березня загинув у селі Піски, що на Донеччині. За свою мужність
і героїзмнагороджений орденом «За мужність» . 24-річний військовий був
танкістом.
Меморіальні дошки встановлена на ЗНЗ с.Плоска, де Петро
Накидалюк закінчив своє навчання .
та на Дубенській ЗОШ №3, де він навчався до 9-го класу..
З
любов’ю, Петро…
15 березня дзвони пам’яті
Дубенських храмів лунали по убієнному дубенчанину Петру Накидалюку. Ці дзвони
закарбували у пам’яті хвилини, які ніколи не повинні згаснути, аби свідчити про
ці жахливі злочини і бути пересторогою їх повторення у майбутньому.
11
березня під час виконання бойового завдання в зоні проведення антитерористичної
операціїбіля селища Широкіно на
маріупольському напрямку, загинув наш земляк – дубенчанин Петро Накидалюк.
Він був
простим українським хлопцем, який любив свою родину, своїх друзів, свою
Україну.
Петро
народився 4 липня 1990 року у рідному селі Плоска. Змалку зростав працьовитим
хлопчиком. У 4 роки втратив тата. В різні роки, з різних життєвих причин його
розлучали з рідним селом, де жили його найулюбленіші люди в світі – бабуся та
дідусь. І хоча ази науки почав здобуватиу дубенській середній школі №3 та провчився там всього вісім років, але після смерті дідуся, коли важкохворій бабусі
потрібен був догляд, прийняв рішення бути біля неї, тому в дев’ятий клас уже
ходив до Плосківської школи. Потім навчався у Дубенському професійно-технічному
ліцеї. Згадуючи про ті роки життя Петра, у рідних крізь сльози проступає на
обличчі добра усмішка. Бо такою світлою людиною був цей юнак. Коли йшов
вулицею. То не проминув жодного перехожого.
«Доброго
дня, тітко Ганно… Як поживаєте, дідусю…Тітко, а ви чого такі сумні? Може щось
допомогти потрібно?»
І
допомагав кожному чим тільки міг. Чи то дров нарубати, чи картоплю посадити,чи
так чимось підсобити…
Любив
Петро своє маленьке обійстя. Тут власними руками посадив дерева, розбив клумбу.
За городом доглядав, як найдбайливіший господар…Не раз сусіди дивувались:
-Такий
молодий, а який господар! А за бабусею як доглядає?!
Він був
наполегливим і в досягненні своїх бажань. Ще займаючись у ліцеї, завдав одного
разу проблем і своєму майстрові, і рідним. Дуже вже йому захотілося придбати до
хати новомодні речі, як наприклад, «мікрохвильовку» та ще дещо. А звідкіля
грошей взяти? От і наважився одного разу, позичивши у бабусі грошей на дорогу й
суворо їй заборонивши говорити про це мамі, поїхав на заробітки… Повернувшись,
привіз не лише те, про що мріяв, а й іще усіляких подарунків для мами та
рідних.
Він був
не багатослівним. З 17 років професійно займався спортом. Вихованець Дубенської
районної спорт школи, кандидат у майстри спорту України з армреслінгу.
Петро
був справжнім громадянином нашої Батьківщини. Жодного разу у важкі хвилини її
історії не ховався за будь-який привід, аби стояти осторонь. Разом зі своїми
друзями побував і на київському Майдані у часи протистояння,. До речі і там
знайшов собі чимало роботи. Дбав за всіх, виконуючи різні завдання, не забував
і рубати дрова наперед, складаючи їх не лише біля свого намету…
Мобілізований
до Збройних сил України 28 серпня минулого року. Напередодні свого від’їзду він ще раз господарським оком оглянув своє обійстя…
ще стільки потрібно було доробити.. Он, вікна нові доставити, хату
обштукатурити, дерева посадити… Не забув сходити і на могилу до бабусі…
Попрощався із своїми друзями. На воротах вивісив український прапор…
У зоні
АТО перебував вже з 19 вересня, танкіст-навідник. Незважаючи на нелегку службу,
жодних скарг. Все зносив терпляче. В якийсь момент, здавалось, доля була
поблажлива до нього. Мали відправляти у Дебальцево, та через хворобу тоді його
не відправили…Побратими, з якими мав бути там, не повернулись…
Йому
навіть пощастило приїхати у відпустку додому , сходити до школи, зустрітися з
учнями.
Тоді друзі попросили Петра ,
аби той сказав, що «захворів» та не їхав більше на Донбас. Але подібних слів
хлопець не хотів чути, адже завжди говорив, що державу потрібно захищати.
Повернувшись у місце дислокації
під Широкіно, на Маріупольському напрямку, він разом зі своїми побратимами
забезпечував стійкість бійців полку «Азов» Національної гвардії України. На їх
рахунку було чимало підбитихтанків і
знищених вогневих точок противника.
За словами генерала Федорова,
Петро був на передньому краю оборони. За проявлені мужність і героїзм танкіст
Петро Івановичбув представлений до
нагородженняорденом «За мужність».
Про загибель земляка повідомив
командир екіпажу, але ніхто не наважувався сповістити скорботну звістку мамі.
Хоча сумна звістка вже ходила Дубенщиною,та мама не відала про те. Бо ввечері
ще розмовляла з сином, ніби голос нормальний, навіть дав їй деякі настанови
відносно свого маленького господарства, та чомусь тремтіло тоді материнське
серце.
Дзвінок від однієї знайомої:
-Ніло, а чи то правда, що Петра
вже немає…
А далі все, як страшний сон,
який огорнув її життя сумом і жалем.
В сташні дні очікування тіла
сина, Неонілі Олексіївні сповістили ще одну новину.
27 серпня, перед відправленням на фронт, Петро залишив своєму другові Івану
Хомидюку лист.
-Це лист для мами. Якщо
повернусь, то спали його, якщо ж ні, то віддай…
Перед самим похороном прочитала
мати останні слова свого сина: «Мамо,вибач, якщо не повернусь. Я вас всіх люблю!
Не переживай. Все буде добре.
Будь ласка, добудуйте те, що я
мав. Зробіть бабці лавку, якщо я не повернусь!!!Попросіть вибачення, бо я вже
не зможу!
Бережіть хату і те, що
залишилось. Я знаю, що я вже не повернусь.
Прошу, мамо, у Вас пробачення,
вибачте. Що деколи не слухався, не просив пробачення, вибачення.
Я люблю тебе, мамо!!!
Нехай Льоня переїде в село з
Людою і малою!!! Не запускайте город!
Прийміть мене таким як є!
Я вас всіх люблю!
З любов’ю, Петро!
Він любив життя, своїх рідних,
та понад усе він любив неньку-Україну, заради якої віддав своє житя.
Дубенщина на колінах
проводжалав останню путь загиблого
Героя Накидалюка Петра.
Та народ, який став на коліна
перед своїми героями,НІКОЛИ не стане на коліна перед своїми ворогами!
Хоча й сьогодні ми продовжуємо
чути тривожні вісті з-під Широкіно, і не один солдат там склав свою голову, ми
щиро віримо, що колись таки війна закінчиться, з часом відбудуються міста,життя
повернеться у нормальне русло…Але ніколи більше не повернуться всі ті, кого
забрали небеса… І ніколи не зійде смуток з материнських сердець.
Вічна пам’ять!
Герої не вмирають! Є.Осіння
Дубенщина
попрощалася із земляком, який загинув у зоні АТО.
Зі своїм героєм, Петром
Накидалюком, попрощалося Дубно 15 березня на міському майдані незалежності.
Тисячі дубенчан утворили вздовж вулиці живий ланцюг, чим вшанували пам’ять загиблого та провели його в
останню дорогу.
24
річний хлопець поліг на Донеччині, захищаючи незалежність, мир і спокій
України. Коли отримав повістку про призов до армії, то не шукав шляхи уникнення
від війська, хоча добре розумів, що це шлях на війну, бо захищати Батьківщину –
це священний обов’язок.
Він загинув під Маріуполем, виконуючи бойове завдання. Про хоробрість Петра
Накидалюка свідчить і те, що командування його представило до нагородженняорденом «За мужність».Мама, родина та Україна, на превеликий жаль,
втратили найдорожче – сина, брата і великого патріота своєї держави.
У серпні, перед відправленням на
фронт, трудолюбивий та люблячий син, кандидат у майстри спорту України з
амреслінгу Петро Накидалюк залишив для мами послання. Він попросив друга Івана:
«Якщо повернуся – спали цей лист, а якщо ні – віддай його мамі…». Ось із нього
рядки: «Мамо, вибач, якщо я не повернуся…Я вас всіх любив. Не хвилюйся, все
буде добре. Будь ласка, добудуйте те, що я мав, зробіть бабці лавку, якщо не
повернусь, попросіть вибачення у всіх, кому, може, завинив, бо я вже не зможу..
я не вернусь.. Бережіть хату та те, що залишилося. Я знаю, що вже не вернусь.
Прошу, мамо, у Вас пробачення, що деколи не слухався і не просив вибачення. Я
люблю тебе , мамо…»
Священнослужителі відправили
поминальну панахиду за загиблими, після чого тисячі дубенчан стали у довгу
чергу, щоб попрощатися з Героєм. Живим ланцюгом, протяжністю через усе місто,
дубенчани вшанували і провели в останню путь бійця. Тіло Петра Накидалюка
відвезли у с.Плоска, де у понеділок поховали на місцевому кладовищі. На знак
пам’яті
та шани про загиблого Дубенська міська рада та Дубенська районна адміністрація
видали розпорядженняпро оголошення
днями жалоби 14 та 15 березня.
Мар’яна
Росоловська.
Дубенщина провела в останню
путь
героя та захисника України Петра Накидалюка
15 березня Дубенщина прощалась із
своїм захисником, 24-річним Героєм Петром Накидалюком.Солдат трагічно загинув 11 березня у селі Піски, що на Донеччині,
виконуючи свій військовий обов’язок перед державою. Попрощатись із загиблим
вояком на центральну площу міста вийшли близько 5 тисяч мешканців Дубенщини,
серед яких рідні Петра Накидалюка, а також заступник голови Дубенської районної
ради Олександр Козак, голова Дубенської районної
державної адміністрації Руслан Сивий, міський голова Дубна Василь Антонюк та
народний депутат України Олександр Дехтярчук. О 10:00 на Майдані Незалежності
відбулась панахида за упокій Петра Накидалюка, потім дубенчани довго прощались
із юнаком. На колінах із сльозами на очах місцевий люд провів нашого захисника
в останню путь. Дубенчани проводжали Героя аж до виїзду з міста, на вулиці вийшла
також вся Плоска. Поховали Петра Накидалюка 16-го березня в його рідному селі.
В цей скорботний день близько 3 тисяч людей прийшли до церкви віддати шану та
помолитись за упокій душі мужнього воїна, нашого захисника Петра Накидалюка. Петро Накидалюк був дуже добрим,
порядним та роботящим хлопцем. Будучи вихованецем Дубенської районної
дитячо-юнацької спортивної школи, він з 17 років професійно займався спортом та
став кандидатом в майстри спорту України з армреслінгу. Відомо, що до ЗСУ Петро Накидалюк був
мобілізований ще у минулому році, за свою мужність і героїзм солдат був представлений
до нагородження орденом «За мужність.» Нещодавно Петро Накидалюк приїздив у
відпустку додому. Ходив до школи, де зустрічався з учнями. 10 березня хлопець
по телефону спілкувався з друзями, наступного дня зв'язок з ним обірвався.
Розчулив усіх прочитаний на прощальній церемонії лист, який хлопець віддав ще
27 серпня своєму другові з проханням передати його рідним, якщо він загине на
війні…
Під час прощання в небо вилетіла зграя
голубів, які покружляли над жалобною
церемонією, після чого один голуб кілька разів злітав і стрімко падав донизу. Можливо це душа нашого захисника
прилетіла попрощатись з близькими йому людьми. Війна забирає найкращих синів
України, цвіт нашої нації. Сьогодні ми, вигукуючи гасла «Герої не вмирають!»,
повинні зробити все для того, щоб їхня жертва не була марною, а пам'ять і слава
про подвиги наших захисників вічно жили в серцях кожного українця… Герої
не вмирають!
Ольга Лист
Петру Накидалюку-загиблому
воїну
Непрохана,
непрохана війна
Постукала у східні
терикони –
Кривава, злоблена, руйнівна,
Людські та божі
зрадивши закони.
Вкраїна-мати в чорному покрові
Схилила журно голову. Вдова.
І серце захлинається від крові.
Ридає, стогне. Все ж таки – жива!
Дітей її пожертва неоціненна:
Кладуть на плаху ці святі життя –
За вільну, незалежну україну
Без роздумів, жалю і каяття.
Що скаже мати про героя-сина?
Загинув він, напевно, не дарма.
Дла неї воїн, тільки лиш дитина,
Якій ще б жити…А її – нема.
Зарадить тому горю
неможливо.
Зрадливо видасть
зболена сльоза,
На серці в неї –
виплакана злива,
В душі мовчить
зачаєня гроза.
На цвинтарі – заквітчана світлина.
Прохожий, зупинися, подивись:
Кого втрачає ненька-Україна,
Кого втрачає білокрила вись.
Євгенія
Комісарук , м.Дубно
Фільм
про Петра Накдалюка,
знятий кіностудією "Дубно" Дубенського районного будинку культури,
режисер Микола Величковський. "Мамо, я не вернусь"
Публікації:
1. Росоловська М.
Дубенщина попрощалася із земляком, який загинув у зоні АТО//Замок.-2015.-№12/19
березня.-С2.
2. Галицька К.
Вибачте, мамо, за чорну хустину //Скриня.-2015.-№12/19 березня. -С.4.
3. Герой Петро
Накидалюк передчував власну смерть//Дзеркало плюс.-2015.-№12/19 березня.-С.4-5
4. Хлопець ще
влітку написав прощального листа матері: Дубенщина провела в останню путь героя
та захисника України Петра Накидалюка// Наше дзеркало.-2015.-№11/18
березня.-С.4.
5.Осіння Є. З любов’ю, Петро…//Замок.-2015.-№14/2 квітня.-С6.
Першому загиблому Герою в АТО відкрили меморіал (фото)//http://03656.com.ua/pershomu-zagiblomu-geroyu-v-ato-vidkrili-memorial-foto/
Олег Романович
Олег
Федорович Романович, народився 12 червня 1982 року. Навчався у Дубенській ЗОШ
№6 та Дубенському профліцеї. До лав Збройних
Сил України був призваний по частковій мобілізації 10 березня2015року. Служив у 14 Володимир-Волинській
механізованій бригаді (колишній 51) командиром міномету третього механізованого
батальйону. 17
лист. 2015 р. 33-річний військовослужбовець отримав вогнепальне
поранення несумісне з життям.
У нього залишилися батьки, дружина та донька.
На будівлі
Дубенської ЗОШ №6 відкрили меморіальну дошку начесть
випускника Олега Романовича, який загинув наДонбасі, захищаючи незалежність України.
Під Мар’їнкою загинув дубенчанин
Романович Олег.
Чорна звістка з фронту . В п’ятницю,
13 листопада, під Мар’їнкою, неподалік Донецька, від ворожої кулі загинув
дубенчанин – 33-річний Романович Олег Федорович.
Про смерть Олега відомо
дуже мало. А те, що й відомо, - неперевірені дані.. За ісайдерською інформацією
з нашого військомату, Олег Романович загинув під час нападу ворожої диверсійно-розвідувальної групи. В ході бою
куля влучила у вояка. Шансів вижити не було. В обласний військомат надійшла
офіційна довідка про його смерть. Однак її не розголошують.
Наразі відомо, що того дня
під Мар’їнкою загинуло
чотири наших бійці.
Олег Романович, народився 12 червня 1982 року. У
військо його було мобілізовано 10 березня цього ж року.Службу
проходив у 14-й Володимир-Волинській
механізованій бригаді (колишній 51-й) командиром мінометного розрахунку.
Одружений. Дружині Вікторії – 29 років,
а доньці Ангеліні лише дев’ять років. Судячи із соцмереж, на фатальний день, припала річниця їхнього
весілля. Того дня дружина ще розмовляла
з чоловіком по телефону, і то ж дня його було вбито…
Родина не дочекалася свого
захисника з фронту. Він після півроку служби мав би прийти у відпустку. Та
відклав на пізніше, бо хотів зустріти разом з родиною Різдвяні свята. В Олега
було все, що треба чоловікові для щастя. Гарна сім’я. Власна квартира. Батьки купили
собі хату, а квартиру залишили йому. Та війна відірвала від рідного гнізда і
віддала на поталу смерті…
Спочивай з Богом!
Вічна пам’ять Захисникові України!
Щирі співчуття рідним та
близьким.
П.Мащенко
Тіло
загиблого бійця привезуть у четвер орієнтовно о 10.00 У четвер, 19 листопада,
тіло загиблого в АТО Романовича Олега привезуть до м.Дубно, де на майдані Незалежності відбудеться церемонія прощання.
Орієнтовно о 10.00 відбудеться зустріч загиблого, траурна процесія рухатиметься
по маршруту: з вул.Пекарська (від військового комісаріату) - майдан
Незалежності - вул. Грушевського. Прощання дубенчан з загиблим Романовичем
Олегом відбудеться на майдані Незалежності м.Дубно орієнтовно о 10:20. 20 листопада о 12.00 похорон розпочнеться вдома
загиблого, за адресою: вул. Грушевського, б.164. Службу Божу і панахиду буде
відслужено в храмі Архангело - Гавриїлівської парафії (по вулиці Грушевського,
б. 156). Тіло воїна поховають на “кременецькому” кладовищі. Відправка автобусів
на кладовище - з вул. Грушевського. Проїзд безкоштовний в обидві сторони.
Закликаємо всіх небайдужих дубенчан провести в останню путь загиблого в АТО із
запаленими лампадками та національною символікою. Співчуваємо та сумуємо разом
з родиною воїна. Вічна пам'ять!
Сергій Швець народився
20 липня 1975 року в м. Дубно. Закінчив
Дубенські ЗОШ №6 та професійно -технічне
училище, працював на різних роботах. Сім’ї не мав. 13 травня 2015р. був мобілізований. Служив зв’язківцем в
батальйоні «Горинь», але недовго. Сергій Швець не дожив три тижні до свого
сорокаріччя. Помер в ніч на 25 червня
2015р. Похований в м.Дубно.
Як
помер боєць «Горині» дубенчанин Сергій Швець.
Війна забрала іще одного нашого
земляка. 25 червняв місті дислокації
батальйону «Горинь» помер боєць цього
підрозділу – Сергій Швець. Чоловік не дожив пару тижнів до свого сорокаріччя.
Сергій Швець помер в ніч на 25
червня. А вранці 26 червня , однополчани привезли батальйонною санітарною
машиною спочилого захисника України в Дубно. Хлопці постаралися чимшвидшедоставити померлого товаришау рідне місто. Тож про прибуттяскорботного вантажу 200 мало хто знав. Попри
це вшанувати пам’ять воїна зійшлися сотні дубенчан.Панахида на центральній площі
розпочаласяопісля одинадцятої години.
Військові пронесли труну з тілом Сергія Швецявід військкомату до майдану Незалежності. Багато хто став на коліна.
Коли бійця проносили поруч.
І ось Сергій востаннє зупинився
на центральній площі. Гроб з солдатом поставили в центрі майдану. Поруч вишикувалися
прапороносці та вояк з хрестом. Запала напружена тиша. .Всі з сумом очікували
прибуття священників та мами Сергія. Їх довго не було. Видно, звістка про
прибуття померлого бійцязастала всіх
зненацька, тому багато хто з них, хто прийшов вшанувати пам’ять Сергія Швеця,
збиралися й з’їжджалися нашвидкуруч.
Міський голова Василь Антонюк
просить всіх набратися терпіння і зачекати. Та ось привозять маму Сергія в
супроводі родичів. Побачивши труну з тілом сина, мати заходиться плачем. «Руки
, мої ручки!», - здригаючись, причитає вона, торкаючись синових рук. Багато хто
з присутніх чужих людей, чуючи її надривне волання, починає плакати. Священики
на чолі з благочинним Василем Лозинськимпочинають відправу. Поки панахидатриває, людей на площі прибавляється. Служба завершується, над майданом
розноситься глас священика «Вічная пам’ять».
Жінки голосно
плачуть. Благочинний
дубенського благочиння
УПЦ КП Василь Лозинський
виголошує проникливу проповідь. Він наголошує, що спочилий воїн Сергій, як
і інші захисники України, не загинули марно. Вони своєї нагороди не загублять.
Для тих, хто душу свою поклав за інших, в оселях небесних вготовані місця. А
нам слід пам’ятати
і шанувати пам’ять
тих, хто віддали
своє
життяза мирне небо над нашими головами.
Після панахиди розпочинається
прощання. Проститися з бійцем «Горині» прийшло місцеве керівництво – міський
голова Василь Антонюк, голова Дубенської РДА Сергій Парфенюк, в.о.голови
районної ради Олександр Козак. Десятки дубенчан, більшість з яких, мабуть,
ніколи не знали Сергія, принесли йому квіти. Через кілька хвилин труна з тілом
солдата потопала у квітах. Прощання вийшло тривалим, десь зо півгодини. Навіть
суворі з вигляду однополчани Сергія,підходячи до труни, не стримувати сліз. А
коли черга людей скінчилася, і прощання завершилося,військові підняли труну з
покійником і урочисто знесли його східцями з майдану до катафалка, що чекав на
дорозі.
Сергія відвезли в його
квартиру, що у будинку №170 по вулиці Грушевського. Вінще одну ніч переночував у рідній оселі. А в
суботу Сергія Олександровича Швеця поховали на «семидубському» кладовищі.Похорон, як і панахида, був велелюдним.
Провести в останню путь солдата прийшли рідні, військовослужбовці, сусіди, а
також дуже багато небайдужих дубенчан.
Тих, хто у п’ятницю і в
суботу приходив проститися з військовослужбовцем, чи не найбільше цікавила
причина смерті солдата. Багато хто звернув увагу на великий шов на тімені
Сергія і пляму , схожу на синець на його обличчі. Тому дехто вирішив, що шов
залишився після зашивання рани від осколка. Однак чи так це і від чого
насправді помер Сергій Швець?
Начальник штабу батальйону «Горинь» капітан Віктор Філімоненко
повідомив наступне: « Сергій Швець помер
не від поранення . Він не отримав жодних осколкових чи інших поранень. Все
сталося в ніч на 25 червня. А перед тимвдень Сергій виконував бойове завдання. Він зв’язківець і тягнув лінію зв’язку того
дня. Тягнув під обстрілами. В четвер ворог обстрілював наші позиції. Обстріли
були хаотичними. То там впала міна, то там.Часом обстріл був інтенсивніший, часом – всього пару пострілів і одразу
затишшя.Але ж ніколи не знаєш коли і де
впаде міна. Обстріл – це стрес. А особливо, якщо робиш роботу в польових
умовах. У хлопців сильні нерви, по них не видно, що вони переживають.Не показують. Але ж стрес б’є по організму. І я переконаний, що Сергій померчерез бойовідії.
Експерт причиною смерті визначив серцевий напад. А серце чого не витримало? Бо
чоловік стрес пережив. Ввечеріпісля
служби Сергій був такий, як і завжди, ні на що не жалівся і по ньому не видно
було, щоб щось його мучило. На ніч ліг спати у підвішеному гамакуу кабіні 66-го ГАЗона. Його командир ліг
спати в цьому ж ГАЗоні. Як на ранок прокинувся, Сергій ще спить. Говорить до
нього, а він не підводиться. Як він до нього, а той вже холодний. Думали, що
інсульт, а виявилося , що серце спинилося.»
Сергій
Швець не дожив три тижні до свого сорокаріччя. Він народився 20
липня 1975 року. Як розповіла нам його мама Галина Федорівна, син холостякував,
тож потомства по собі не залишив. Свого часу він закінчив наше
професійно-технічне училище.Працював на
різних роботах. Бо тепер такий час, що постійно роботи немає. А в травні цього
рокуйого забрали в армію (за даними
військкомату Сергій був мобілізований 13.05.2015року). Сім’ї не мав.
Призвали – пішов служити. Жаль, не довго служив. Галина Федорівна каже,що розмовляла з сином увечеріперед його смертю. Казав їй, що цілий день
траншеї копав. Змучився. Але – на здоров’я не скаржився, - говорив
бадьоро. Хто міг подумати,
що це остання розмова матерііз сином. Він в машині спав. То треба здоров’я мати, в таких умовах жити, а він серце слабке мав.
Написали, що спазм серцевий і набряк легенів. А чи так воно чи ні, мати не
знає. Галина Федорівна одразу ж звернула увагу на синець на обличчі Сергія.
«Певне десь падав», - зробила висновок мама. «А що там було насправді, я не
знаю. Мені кажуть, що серце, то мушу вірити, - згорьовано каже Галина
Федорівна.- Був у мене син і немає. Старший син теж помер від операції.
Чоловіка теж поховала. Сама тепер віка доживати мушу.»
Гірко
і прикро, коли вмирають молоді чоловіки. А тим паче вмирають на війні. Хай
навіть не в бою. Одне діло, коли людина помре вдома і зовсім інше – в чужій
стороні, невідомо як і чому. На жаль, рук не підкладеш. Але ми можемо молитися
за душу Сергія. Він там помер, щоб ми тут жили. Хай з Богом спочиває. Наші
найщиріші співчуття мамі солдата Сергія Швеця.
П.
Мащенко.
Дубенчани попрощались з
померлим в зоні АТО
земляком-Героєм
26 червня 2015 року об 11.00 годині на майдані Незалежності відбулось прощання
з бійцем батальйону «Горинь» дубенчанином Сергієм Швецем, який помер 25 червня
в зоні АТО під селищем Луганське, що на Луганщині, в бойовій ситуації,
перебуваючи під обстрілом, від серцевого нападу. Він був одним із тих, хто
добровільно пішов служити в Українські Збройні Сили і до кінця виконав
свій обов’язок захисника Вітчизни.
Віддати шану Герою прийшли міський голова міста Дубно Василь Антонюк, голова
Дубенської райдержадміністрації Юрій Парфенюк, заступник голови районної ради
Олександр Козак, командир батальйону “Горинь” Олег Бондар, бойові побратими з
батальйону “Горинь”, військовослужбовці в/ч А1519 м.Дубно, громадськість,
представники ЗМІ, сотні небайдужих людей. Священики Дубенського міського
благочиння УПЦ КП на чолі з благочинним о.Василем Лозинським відслужили
заупокійну молитву. Люди підходили, аби
покласти квіти та просто доторкнутися до домовини з тілом Героя. Траурну
процесію проводжали, ставши на коліна, з квітами, національними прапорами та
свічками в руках.
Тіло
воїна поховапи 27
червня о 12.00 на “семидубському” кладовищі. Усі витрати по похованню взяла на
себе Дубенська міська рада. На знак пам’яті про померлого земляка-Героя міський
голова Василь Антонюк підписав розпорядження про оголошення в місті 26 та 27
червня Днями жалоби.
Пам'ять про захисника України вічно житиме в наших серцях.
Вічна пам'ять Герою! І вічна слава! Герої не вмирають!
На будівлі Дубенської ЗОШ №6 відкритомеморіальну дошку начесть її випускника Сергія Швеця, який загинув наДонбасі, захищаючи
незалежність України.
На
урочисту лінійку-реквієм знагоди відкриття меморіальних дошки рідні загиблоговоїна, друзі табойові
побратими , представники міської влади тагромадськості, учнівський тапедагогічний колективи.
Присутні запалили лампадки та свічки, поклали
до меморіальних дошок квіти.
Публікації.
Мащенко П. Як помер боєць «Горині»Сергій Швець // Дзеркало плюс. – 2015. – 2 липня. – С.8-9.
Данілов
Едуард Веніамінович народився 4 серпня в
місті Пінск (Білорусь). 1985-1988 був курсантом Васильківського військового
авіаційно-технічного училища.
1988-2001 –
ніс службу у Дубенській військовій частині на посаді старшого авіаційного
техніка, з 1996 року і до розформування військової частини був начальником
технічно-експлуатаційної частини бомбардувального авіаполку бомбардувальної
авіа дивізії.
З 2001-2004
ніс службу у військовій частині м. Броди на посаді старшого авіатехніка.
Два рази
брав участьу миротворчих місіях
Організації Об’єднаних Націй:в 2004 році -у Сієра-Леоне, у
2005 – в Ліберії. Двічі нагороджений медалямиОрганізації Об’єднаних Націй «За службу миру».
Взимку 2014
року брав участь у Євромайдані. 24 березня 2014 року Дубенсько-Радивилівським
ОРВК був мобілізований до лав Збройних сил України та направлений у військову
частину м.Калинів. На початку серпня для проведення антитерористичної операціїбув переведений до військової частини міста
Чугуїв. Сім’я : дружина та доросла дочка . 19 серпня помер
внаслідок пневмонії.
Відомості дала дочка Аліна.
Стаття:
Серед наших земляків з’явилися перші поранені,
один офіцер – помер
Як нам у середу повідомив військовий комісар Сергій
Царук , офіційно є дані про трьохї поранених. Всі троє мають легкі поранення,
життюта здоровю хлопцій загрози не має.
Попик
Євген з села Семидуби лікується в Рівному у госпіталі з осколковим пораненням
голови.
Рухер Ярослав з озерян отримав в наслідок вибуху опіки
верхніх дихальних шляхів. В Києві у госпіталі Міноборони лежить з осколковим
пораненнямключиці, суглоба і
передпліччя 22-річний дубенчанин Олексій Ігнатов. В середу його відвідав
міський голова Василь Антонюк. Передав доволі значну суму грошей (яку саме –
попросив не вказувати), солодощі, цукерки, печиво від дубенських виробників.
Це вже четверте поранення в Олексія, Перших триосколкові поранення рук та ніг лікував на
місці, а теперроздробилоключицю.
Доведеться нарощувати кістку. Хлопець не падаєдухом і рветься на фронт.
Також мер відвідав і Романа
Федорина з Птичі, який через пораненнязалишився без ноги. Каже не знав, що він там теж лежить. Тому довелося
на ходу знайти подарунки і Романові. Як би був знав зібрали б щось білдьше.
Роман тримається, посміхається, а в очах сум.
Загалом на Антонюка перебування
в госпіталі справило двояке враження. З одного боку шкода дивитися на
покалічених двадцятирічних хлопців, яких там багато. А з іншого боку в них
такий бойовий дух, щзо не передати, і всі рвуться назад на фронт, наче там
медом намазано. Знають що в Луганськ зайшла колона російських танків, але
кажуть, що скілдьки б Путлер не напхав їх туди – все розібють. Такі рішучі
настроїв у наших бійців.
Ще одна сумна новина. В зоні АТО
помер наш земляк капітан ВПС України, вертольотчик Данилов Едуард Веніамінович
1968 року народження.Він був призваний
із запасу 25 березня. Служив на передовій. Помер за нашою інформацією уві сні.
Зупинилося серце. Цей геройський чоловікпройшов не одну «гарячу» точку. Кажуть, він був і у С’єра-Леоне,
і ще багато де. А помер на передовій, захищаючи Україну. Вічна пам'ять Героєві!
Хай Господь пом’яне його
душу.
Мащенко Л.
Публікації:
Мащенко П.
Серед наших земляків з’явилися перші поранені, один офіцер – помер./ М.Мащенко//Дзеркало плюс:
Сімейний тижневик .- Дубно.-2014.-№34/ 21 серпня/.- с.3
Немає коментарів:
Дописати коментар