понеділок, 30 листопада 2020 р.

Сьогодні, 30 листопада, Назарієві Яремчуку виповнилося б 59 років. Але вже 15 років його немає з нами.



Назарій Яремчук прожив до прикрого мало (30.11.1951 – 30.06.1995), але встиг стати легендою вітчизняної естради. З ним облетіли світ наші українські пісні – “Червона рута”, “Водограй”, “Смерекова хата”, “Стожари”, “Гай, зелений гай”, “Родина”, “Я піду в далекі гори”, “Пісня буде поміж нас”, “Писанка”, “Гей ви, козаченьки”, “Я ще не всі тобі сказав”… “Він так співав, що мав у горлі мозолі. Він так співав, що крилами йому став голос”, – написав поет Андрій Демиденко. В одному з останніх своїх інтерв’ю Яремчук сказав: “Кожний з нас повинен постійно бути в польоті – крізь долю, над суєтою. І при цьому, однак, не відриватися від землі. Пам’ятати священні речі – навіщо живеш, звідки ти родом, до чого прагнеш, що скажеш людям, з якого колодязя п’єш живу воду.

Назарій Яремчук народився 30 листопада 1951 року в селі Рівня Вижницького району Чернівецької області в селянській родині Назарія та Марії Яремчуків. Мав братів Степана, Богдана та сестру Катерину. Свою четверту дитину батьки назвали Назаріем (це ім’я означає “присвячений Богові”). Народження сина стало для 64-річного батька справжнім святом. Музику у родині Яремчуків любили всі: у батька був чудесний тенор, він співав у церковному хорі; мати, крім гарного голосу, добре грала на мандоліні, у неї також був акторський талант – вона виступала в місцевому народному театрі. Ще маленьким хлопчиком Назарій також почав співати.

1 вересня 1959 року пішов до школи у рідному селі. В юнім віці життя здавалося безтурботним, але у дванадцять років Назарій пережив перший тяжкий удар, коли помер батько. Мати вимушена була віддати сина до Вижницької школи-інтернату. До навчання ставився добросовісно, займався у гуртках, надаючи перевагу хоровому. Після закінчення восьми класів у школі-інтернаті Назарій продовжив навчання у Вижницькій середній школі №1, яку закінчив у 1969 році.

Назарій ЯремчукПісля закінчення школи, мріючи стати мандрівником, на зразок Жака Іва Кусто, Назарій подав документи в Чернівецький університет на географічний факультет, але не пройшов по конкурсу. Довелося йти працювати сейсмологом у Західноукраїнській геологорозвідувальній партії. За направленням військкомату навчався на курсах водіїв. Тільки з другої спроби у 1970 р. вдалося вступити до університету.

Після занять залишався послухати репетиції ВІА «Смерічки» Вижницького будинку культури, яким керував Левко Дутковський. Керівник ансамблю помітив постійного відвідувача та запропонував заспівати пісню на вибір. Це була пісня Ігоря Поклада «Кохана». Голос сподобався, і Назарія прийняли до ансамблю. Тож з осені 1969 року хлопець почав співати у «Смерічці».

Знайомство з молодим буковинським композитором, студентом медінституту Володимиром Івасюком відіграло велику роль у житті «Смерічки». Глядачі почули неповторні «Червону руту». А потім — безліч інших пісень молодого автора. Хлопці здружилися на все життя. Влітку 1971 року відбулися зйомки музичного фільму «Червона рута». Цей фільм зробив солістів Назарія Яремчука та Василя Зінкевича народними улюбленцями. Але під час зйомок сталася друга трагедія — померла його мати Марія Даріївна, велику любов до якої проніс через усе своє життя.

Перше мистецьке визнання принесли пісні “Червона рута” і “Водограй” В. Івасюка, “Горянка” і “Незрівняний світ краси” Л. Дутковського. За виконання цих творів ансамбль “Смерічка” та його солісти Н. Яремчук та В. Зінкевич були удостоєні звання лауреатів Всесоюзного конкурсу “Алло, ми шукаємо таланти”, а також “Пісня року-71/72″, на яких вони підтвердили високу артистичну майстерність.

Але слава не змінила характер Яремчука. Зоряної хвороби в нього ніколи не було. Майже рік працював на кафедрі лаборантом, потім старшим інженером, поки не зрозумів, що спів для нього на першому місці. У 1973 році ансамбль запрошують на професійну сцену в Чернівці. З цього часу Назарій, сповна віддаючись естрадній пісні, перевівся на заочну форму навчання в університеті. У філармонії Назарій веде активне концертне життя. Зараз навіть важко повірити, що можна за 23 дня провести 46 концертів. І скрізь повні зали, а слухачі готові були навіть висіти на люстрах, щоб почути своїх улюбленців.

Назарій закохується в солістку “Смерічки” Олену Шевченко, цього ж року вони одружуються. Первістка назвали Дмитром, а згодом народився Назар. Та цей шлюб не приніс йому щастя.

1975-ий. Отримавши диплом, Назарій влаштовується працювати старшим інженером на кафедрі економічної географії університету. Та любов до пісні виявилася сильнішою над усе – він повертається до філармонії назавжди.

У середині 70- х розпався дует Зінкевич – Яремчук. Тому що там, де слава – багато підводних каменів, що заважають творчому процесу. Кожен пішов своїм шляхом у мистецтві: Василь Іванович переїхав у Луцьк і став солістом ансамблю “Світязь”, а Назарій Назарович залишився в “Смерічці”. Але співаки зуміли зберегти дружні відносини, і коли в Назарія народилася дочка, Василь став її хресним батьком.

В 1978 році Яремчуку присвоєно звання Заслуженого артиста України. Його також нагороджено орденом Дружби народів.

Коли сталася ще одна трагедія, — вбивство Володимира Івасюка, — Назарій був одним із перших, хто незважаючи на заборону влади, приїхав на похорон до Львова. Тоді це могло коштувати всього: кар’єри, спокою, репутації. Траурна колона починалась з великого вінка з білих квітів, який Яремчук ніс із Левком Дутковським. Це було дуже небезпечним в той час, та Володимир був їхнім великим другом, і наслідки нікого не цікавили.

Потрібно відзначити, що довгий час на естраді в Яремчука було амплуа ліричного героя, але він говорив, що любить виконувати пісні, у яких сполучається лірика й цивільне звучання. У 80-их Назарій Яремчук був співаком любові, або, як говорять сьогодні, “секс-символом української естради”. Красень “із синіх гір”, що приніс ” диво-квіт розмарію”; коли він співав: “Запроси мене у сни свої”, кожна дівчина вірила, що тільки до неї він звертається. Перший диск-гігант Назарія “Незрівнянний світ краси” (1980) – одна із кращих платівок в українській дискографії того періоду.

1981 рік став для Назарія стежкою до міжнародного визнання. Ансамбль “Смерічка” представляє державу на міжнародному конкурсі «Братіславська ліра». Соліст Яремчук став його лауреатом. У 1982 Назарій — лауреат республіканської премії ім. Миколи Островського. У 1984 році співак був удостоєний звання лауреата Всесоюзного огляду-конкурсу тематичних програм до 40-річчя перемоги у війні 1941-1945 рр. 1985-го — дипломант ХІІ Всесвітнього фестивалю молоді і студентів у Москві. Після того, як Левко Дутковський покинув “Смерічку”, Назарій Яремчук став художнім керівником ансамблю.

Десь далеко в Афганістані йшла війна. Війна, на якій гинули і українські хлопці… Назарій кілька разів їздив у Афганістан, виступав перед нашими солдатами. Його пісні нагадували їм далеку Батьківщину…

Багато часу співак приділяв пошуку нових талантів, підтримці самодіяльних колективів.

1986 рік. Чорна дата в історії України, та й, зрештою, цілого світу — Чорнобиль. Звичайно, Назарій Яремчук не міг стояти осторонь такої трагедії. Його пісні звучали, як реквієм. Співак тричі побував у 30-кілометровій зоні відчуження (причому в найжахливіший час), де виступав перед ліквідаторами аварії.

1987 — Назарію присвоєно звання Народного артиста України. Це була констатація факту його надзвичайної популярності й народної любові. Мабуть, мало знайшлося б у колишньому Радянському Союзі людей, які хоча б раз не чули його пісень і одразу ж не закохувалися у них.

Професійна естрада вимагала професійної підготовки. У 1988 р. Яремчук закінчив факультет сценічної режисури Київського державного інституту культури імені Карпенка-Карого.

Назарія обожнювали мільйони, а він був нещасливий в особистому житті. У шлюбі з Оленою Шевченко народилися двоє синів, але з’єднати батьків діти не змогли. Далі було розлучення. Хлопчики стали жити в бабусі й дідуся в Межигіррі. Олена вийшла заміж вдруге, переїхала в Київ, а Назарій довго не міг знайти собі пару. Їздив по світу, а другу дружину знайшов у с. Тюдів. Вони були сусідами, жили поруч, але особисто знайомі не були. Коли зустрілися, Назарій давно був розлучений, а Дарина вже чотири роки сама виховувала дочку після смерті чоловіка.

“Мені здавалося, що я знаю Назарія все життя, – згадує свої перші враження Дарина Яремчук, – так легко я з ним спілкувалася. Він такий знаменитий співак – і така проста й щиросердечна людина. Ми навіть не помітили, як проговорили всю ніч. Ніхто нікому ніяких обіцянок не давав. Але я зрозуміла, що той день став особливим у моєму житті. Вже коли Назарий пішов, мій брат Іван, що нас познайомив, зізнався, що співак йому сказав: “Здається мені, що незабаром ми станемо родиною”.

Весілля вони зіграли 2 лютого 1991 року. Вінчалися в церкві Іоанна Хрестителя в м. Косів. У храмі було багато людей. Священик дуже радів, що вінчає такого знаменитого артиста. Після одруження Яремчуки стали жити великою родиною й не ділили дітей на “твоїх” і “моїх”. Назарій обожнював гуляти із синами й пасербицею, пишаючись, що в нього такі гарні діти. Незабаром купили в Чернівцях будинок по вулиці Інтернаціональній (зараз вона має ім’я Яремчука). Старий, побудований ще в 20- х роках – був у жахливому стані: грибок на стінах, протікав дах. Довелося все переробляти, щоб вийшло нормальне житло. Потихеньку життя співака початку налагоджуватися.

1991–1993 — роки поїздок в Канаду, США, Бразилію… У багатьох країнах світу почули його пісні. За кордоном відбулася довгоочікувана зустріч із братом, про якого мало хто знав – це була сімейна таємниця, яку протягом десятиліть воліли не розголошувати. Справа в тому, що в батька Назарія був син від першого шлюбу – Дмитро, юрист за фахом, на 27 років старший майбутнього співака. В 40-х роках, коли на Буковині діяли різні націоналістичні угрупування, Дмитро пристав до ОУН мельниківців. Радянську владу він не прийняв і виїхав під чужим прізвищем у Канаду. Згодом, вставши на ноги, допомагав родичам, тому що знав, як важко живеться родині. Брати зустрілися через багато років, коли Назарій став відомим співаком і гастролював за кордоном. Знамениту пісню “Лелека з України” він присвятив Дмитру й всім емігрантам, розкиданим долею по світу.

2 березня 1993 року у Яремчуків народилася дівчинка, що назвали на честь матері Назарія – Марічкою. Дарина говорить, що старші діти відразу полюбили маля й гралися з нею. А Назарій на гастролі брав із собою маленьку подушечку дочки, що вважав своїм талісманом. Співак говорив, що почуває, начебто в нього виросли крила. І вдома, і в творчості все було прекрасно. Але раптом лихо… Важка хвороба – рак.

У 1995 році друзі Назарія допомогли йому виїхати в Канаду, сподіваючись, що західна медицина зможе допомогти. Але операцію зробили занадто пізно, і вона не допомогла. Та навіть важко хворим Яремчук продовжував виступати. Після повернення з закордону Назарій з’явився на вечорі Юрія Рибчинського, і всі відзначили, як він схуд – тільки очі, немов полум’я.

30 червня 1995 року довготривала хвороба забрала життя Назарія Яремчука. Він лежав у білій вишиванці, навколо труни в жалі стояло море людей… Співця поховали на центральному кладовищі Чернівців.

Упродовж мистецького життя артист здійснив гастрольні поїздки по всіх республіках колишнього Радянського Союзу, неодноразово був учасником тодішніх пісенних фестивалів – “Київська весна”, “Московські зорі”, “Кримські зорі”, “Білоруська осінь”, “Білі ночі”, “Мерцішор”, “Вогні магістралі-77″ та деяких інших. Разом із “Смерічкою” був учасником культурної програми ХХII Олімпійських ігор у Москві, Першого Міжнародного фестивалю політичної пісні та всіх визначних тогочасних форумів, що проводилися у державі.

Разом зі своїми найближчими пісенними побратимами Назарій відзнятий у музичних стрічках “Червона рута”, “Співає “Смерічка”, “Стартує пісня”, “Ти плюс я – весна” та “Червона рута. 10 років потому”.

Назарій Яремчук підтримав, благословив і спрямував на нелегку пісенну стежину чимало молодих виконавців. З-поміж них вирізнимо Оксану Пекун з Тернополя, Світлану Зайченко з Житомира, Жанну Боднарук з Чернігова, Ніну Шестакову з Харкова, Інесу Братущик, Ореста Хому та Ірчик зі Львова, Богдана Сташківа з Івано-Франківська, Миколу Романова з Києва, Ольгу Добрянську, Аллу Наталушко та Леоніда Корінця з Чернівців.

У березні 1996 року Указом Президента України Яремчуку Назарію Назаровичу (посмертно) присуджено Державну премію України ім. Т.Г. Шевченка.

Джерело:https://shkola-licej6.te.ua/biohrafiya-nazariya-yaremchuka

День пам'яті жертв Голодомору в Україні.

 В четверту суботу листопада в Україні щорічно відзначається скорботна дата – День пам`яті жертв голодомору. Цьогоріч цей день припадає на 28 листопада.

Голодомор 1932-1933 рр. був не випадковим явищем природного чи соціального походження, а наслідком цілеспрямовано застосованого більшовицькою владою терору голодом, тобто геноцидом.
Масове фізичне винищення українських хліборобів штучним голодом було свідомим терористичним актом тоталітарної системи проти мирних людей, внаслідок чого зник не тільки численний прошарок заможних і незалежних від держави селян-підприємців, але й цілі покоління землеробського населення. Було підірвано соціальні основи нації, її традиції, духовну культуру та самобутність.
ЦІКАВІ ФАКТИ ПРО ГОЛОДОМОР
Кожен українець знає, що голодомор в Україні був штучним, що продукти в людей відбирали силою. І тривало це жахіття – 17 місяців… за цей час загинуло близько 4 млн чоловік (за деякими оцінками 12 млн). Середня тривалість життя українців 1933 р. становила 7,3 року в чоловіків і 10,9 – у жінок.
Навесні 1933-го від голоду вмирали 17 людей щохвилини, 1000 – щогодини, майже 25 тисяч – щодня.
1. Кількість жертв голодомору Скільки людей загинуло від голодомору 1932-1933 років важко сказати, адже СРСР знищували сліди своєї жорстокої політики проти українців. Архівні дані про загиблих в цей період часу були або знищені або сфальсифіковані. Загиблим в результаті голоду в мартиролог масово приписували смерть від серцевих хвороб, або від будь-яких інших, не пов’язаних з виснаженням організму. Вже зараз знаходять свідоцтва про смерть людей, де вказана неймовірна причина смерті “українець”…
В цей час гинули цілі сім’ї людей, які на той час були в основному багатодітні (в багатьох було по 10 дітей). Українські історики називають різну кількість жертв Голодомору. При цьому прийнято враховувати і потенційна кількість не народжених українців. У цьому випадку цифра сягає 12 мільйонів чоловік. Безпосередньо в період 1932-1933 років загинуло від 4 до 8 мільйонів чоловік.
2. Загинуло більше людей, ніж на війні У мирні 1932-33 роки українців загинуло більше, ніж у Другій світовій війні (близько 5 мільйонів цивільного населення).
3. Обгороджували і відбирали Організатори та виконавці масового вбивства голодом у 1932-1933 роках відбирали у селян урожай і худобу, без яких люди не могли вижити. Дійшло навіть до того, що селянам забороняли покидати місце проживання. Всі дороги до міст були перекриті. Воєнізовані формування оточували населені пункти, затримували або розстрілювали всіх, хто намагався врятуватися від голодної смерті.
4. Сотні тисяч загиблих дітей Більшість загиблих від голодомору – діти! Українці віком від 6 місяців до 17 років становили близько половини всіх жертв Голодомору.
5. «Закон про п’ять колосків» 7 серпня 1932 року з’явилася постанова ВЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», відома під назвою «Закон про п’ять колосків». Розкрадання майна колгоспів каралося розстрілом, за «пом’якшуючих обставин» — позбавленням волі на строк не менше 10 років. «Законом про п’ять колосків» фактично людям було заборонено володіння їжею. За перший рік дії нового закону за ним засудили 150 000 осіб.
6. Як вижити? Що їли українці щоб вижити під час голодомору? Голод змусив українських селян порушити найсуворіше харчове табу в традиційному харчуванні — вживання м’яса здохлих тварин. Не дотримувались і деяких інших раціональних та ірраціональних заборон. Люди ловили котів та собак, ловили журавлів, лелек, чапель, яких в Україні здавна оберігали, а їхні гнізда ніколи не руйнували. Відомі факти, коли голодні люди, доведені до відчаю, божеволіли й вдавались до канібалізму.
Люди їли «хліб», «оладки» і «кашу», зроблені з кропиви та іншого бур’яну. Споживали навіть кінський гній, оскільки там виявлялись цілі зерна пшениці.
Видобували з-під снігу жолуді, з яких пекли замінник хліба, іноді додаючи трохи висівок чи картопляних лушпайок. Але згодом радянська влада прийняла закон, згідно з яким було заборонено збирати жолуді, ягоди, груші…
Селяни стали споживати мишей, ховрахів, кротів, щурів, їжаків, жаб,птахів, збирали різні личинки, розкопували дощових черв’яків та інших хробаків. Ночами ходили на скотомогильник «викопувати коней, телят, що за день із ферми привезли». «Видирали з гнізд галок і варили з них суп, а то і так їли. На болоті ловили жаб». Їли шкури тварин. Мололи на борошно кістки, підошви із взуття, шкіряні паски, кирзові чоботи і варили з них суп. Готували їжу не тільки з листя дерев, а й з кори. Проте такі сурогатні страви погіршували самопочуття людей, викликали захворювання на різні кишкові хвороби й призводили до смерті. Інформація про отруєння селян надходила звідусіль. Але місцева влада не надавала цьому жодної уваги
7. Голодомору – акт геноциду українського народу Факт політично організованого Голодомору в Україні визнаний в більш ніж ста державах світу. У 1988 році Конгрес США офіційно визнав Голодомор 1932-33 рр. актом геноциду проти українського народу.
Але незважаючи на це, Верховна Рада України лише 28 листопада 2006 р. визнала Голодомор 1932-33 рр. актом геноциду проти українського народу, свідомо організованим сталінським режимом.



четвер, 26 листопада 2020 р.

Онлайн- школа бібліотечного лідера.


Сьогодні бібліотекарі міста приєдналися до онлайн-заходу "Школа бібілотечного лідера", проведеного Рівненською обласною бібліотекою ім.Короленка, з якого отримали масу цікавої і корисної інформації про пріоритети і тренди 2021 року, про планування та звітність, познайомились з досвідом бібліотек різних країн в період пандемії, їх бібліотечними ресурсами, сайтами, різноманітними віртуальними заходами, проектами різної тематики тощо. Важливою була інформація директора РДОБ Валентини Ярощук про законодавчі документи, зокрема про ті, що стосуються бібліотечних систем, окремих бібліотек, бібліотек  ОТГ, про нормативи, категорії, бібліотечне програмне забезпечення та отримали багато інших відповідей на запитання колег. Щиро дякуємо за таку змістовну онлайн-зустріч.










понеділок, 23 листопада 2020 р.

День Гідності та свободи. Вірші із полум'я війни.


Героям України!
Вони ще так хотіли жити,
І бачить сонце і весну...
Тепер же -на могилах квіти...
Шанують пам*ять їх ясну...
Герої...Ви повік не вмрете!
Вкраїни доньки і сини,
Лиш душами у рай підете...
Та спогад світлий-на землі...
Ви не терпіли окупанства,
Удар зазнали на собі..
("І буде син, і буде, мати,
І буде правда на землі!!!")

                                                                                                                                               ***

Небесна сотня – 
То в серцях вогонь.
Він гаряче палав за Україну.
Віднині тихим співом заспокой
Ти, земле рідная,
Свою дитину.

Пташиним співом,
Шелестом трави.
Блакитним небом,
Злотим колоссям.
Останній раз,
Як мати, пригорни
Чоло високе
В обрамку волосся.

Небесній сотні
Шана й молитви,
За чисті душі,
Що злетіли в небо.
Їм шлях високий
Боже, освяти
І в мирі, Господи,
Прийми до себе.

(Наталія Лавлєнцева 
 22.02.2014) 
                                                                                                                                           ***
                                                                                                                                                            ***
Уже стоїть три місяці Майдан.
Зима холодить голови гарячі.
Вмирають хлопці від кривавих ран,
А влада, мов не чує і не бачить.
Хоча вона прекрасно бачить все.
Свій кожен крок завбачливо готує.
І гурт антимайданівців пасе,
Яких лиш обіцянками годує.
«Тітушки» дуже спритно день і ніч
Невинних ловлять їх ведуть до суду.
Країну нашу, повну протиріч,
Назвали вже «країною абсурду».
О, ні, це не абсурд. Іде війна.
Війна одвічна Правди і лукавства.
Вкраїнці вийшли, як душа одна.
Вони стоять не задля марнославства.
Сьогодні люди вийшли проти зла,
За гідність, чесність, право вибирати,
Щоб завтра у державі не могла 
Брехня недоторканно панувати.
За право залишатися людьми,
Які ідуть за голосом сумління, 
Які бажають вийти із пітьми
На шлях життя взаємного служіння.
А владі нині вигідний лиш страх.
Тож кривдить люд безсовісно і підло
Сьогодні в посадовців у руках
Діла їх темні. Їх лякає світло.
Їм зручно всіх водити манівцем – 
Потрібен час сховати кінці в воду.
А беркут, наче вуж, стоїть кільцем.
Він владу захищає від народу.
Стоять щити високі і міцні.
І панциром залізним скуті груди.
У цій некам’яній глухій стіні
Щодня стоять не роботи, а люди.
Але чужий виконують наказ
Байдужі до благань людських і болю.
І їх веде жорстокості екстаз.
Вони уміють лиш тримати зброю…
Направду, нелюдським є той закон,
Що волю перетворює в свавілля.
Коли людина бачить тільки трон – 
Цей стан душі близький до божевілля.
Це пристрасть до земних надмірних благ…
Нелегкий крок відкинути спокусу.
З усіх доріг ступити знов на шлях
Завіту неба, Божого союзу.
О, скільки часу нам ще прозрівать, 
Щоб стати перед Богом на коліна,
В молитві і у праці дозрівать,
Щоб із колін устала Україна?
… За вікнами колючий снігопад.
Чиновники підписують папери…
…Вогні палають біля барикад.
Розносять чай невтомні волонтери…
                        (Христина Водяна  5 лютого 2014)

                                                                                                                                                                 **
Блакитне небо посіріло,
і дощ ударив у ту ж мить. 
У грудях серце заболіло,
по світу новина летить....

У центрі міста, на майдані,
в серці країни, мов в пітьмі
навіки душі відлетіли,
там сто героїв полягли.

Грудьми повстали, захищали
нам мирне небо, спів птахів.
І до останнього стояли, 
аж поки янгол прилетів.....

Небесна сотня. вас навічно
до себе в рай Господь забрав.
Але на завжди залишились 
в серцях народу, що повстав.

Борись , Вкраїно, за свободу, 
бо кров і сльози пролились.
І пам*ятай своїх героїв, 
іх шанувати поклянись.

Залишиться кривавий лютий
в серцях вкраїнських громадян.
Не панувати злу в країні!
Хоч стогне вся земля від ран.....

Вшануй хвилиною мовчання,
вкраїнцю, тих, що полягли.
Вони за тим злетіли в небо, 
щоб в мирі й щасті ми жили....


ВИ ПРОБАЧТЕ,МАМО,
ЩО НЕ ПОВЕРНУВСЯ,
КОЛИ БЕРКУТ В НАС СТРІЛЯВ,
Я Ж НЕ ОЗИРНУВСЯ.

ЩО ШАЛЕНА КУЛЯ
ЖИТТЯ ВКОРОТИЛА. 
ТАКА МОЯ ДОЛЯ, 
ПРОБАЧ МЕНЕ, МИЛА

ВІН СТРІЛЯВ НЕ В СПИНУ, 
ВІН СТРІЛЯВ У ГРУДИ, 
ТОМУ ЩО ЗА МНОЮ 
БУЛИ, МАМО, ЛЮДИ

ЧИЄСЬ ЖИТТЯ, МАМО,
МОЖЕ Я ВБЕРІГ,
ГОРДИСЬ МНОЮ, МАМО,
Я ЇХ ОБЕРІГ.

ДУША МОЯ, МАМО, 
В НЕБО ВІДЛЕТІЛА
А ДЛЯ ВАС ЛИШАЮ 
МОЛОДЕ Я ТІЛО

   
Хороним героїв...
Тих,хто прожив...
І лише починав...
Тих,хто любив,
І надіявсь ,і вірив...
Тих,хто за нас на Майдані стояв!
Плач Україно!
Хороним найкращих-
Тих,хто наш Мир
Своїм тілом закрив...
Хто не хотів, щоб ми бУли рабами,
ВЛАДНЕ БЕЗУМСТВО життям зупинив.
Плач Україно!
Молись Україно!
,,Сотня небесна'' хай в небо злетить,
Лиш у молитві ти стань на коліна,
Свічка скорботи у душах горить...
Встань Україно!
Ми вже стали інші-
Снайперська куля у кожному з нас...
Східна і Західна-ВІЧНОЄДИНА!
Нас не розділить
-"Стріляти!"- наказ.
            (23.02.2014р. Каріна Ірина. м .Рівне)

У Дубенській міській раді відбулась зустріч із справжньою патріоткою України, дубенчанкою, Ольгою Семенівною Давидчук (Антонюк), на якій презентувалась її книга віршів, написаних під час заслання, «Я люблю, мою Україну…».

Ольга Семенівна народилася 21 березня 1930 року  на хуторі Волянська, Дубенського району, тепер с. Яблунівка, Млинівького району. У кожного хата була на колишній своїй землі і одна від одної не зовсім близько. Було  всього тоді 11 хат. 

Освіту здобувала у різних школах:  за Польщі - в польмькій щколі, за німців - в німецькій і ще трішечки за «других совєтів», але завершити так і не судилося.

О. Курішко " у статі  ...Дитино, хоч вмйдеш на волю"  , що родина Антонюків була великою. В сім'ї виховувалось шестеро дітей: три сини і три доньки. Батьки Антоніни Семенівни були хорошими господарями, хоч і не мали освіти. В їхньому господарстві ще й досі зберігся  великий сад з різноманітними фруктовими деревами, щепленими черешнями, яблунями, грушами, сливами. Мали чимале господарство – багато гектарів землі, коні, корови, свині тощо. Такі родини радянська влада називала куркульськими.

У церкву ходили до села Повча, яке знаходилося за 5 кілометрів від їхнього хутора, тобто, були приписані до Повчанської церковної громади і в документах НКВД зазначалися як мешканці Повчі. 

Життєві ж уроки здобувала пані Ольга щодня  у рідному обійсті. До них приходило багато людей, патріотично налаштована родина не стояла осторонь народної боротьби. Підтримували повстанців чим могли: ділилися з ними харчами та одягом, надавали притулок на ніч.


Жінка була репресована, відбувала заслання у Магадані, про минуле їй важко згадувати, Ольга Семенівна не може про пережите говорити без сліз – надто болюча рана, яка ніколи не загоїться…


 
МОЛОДИЙ ПОСТАНЕЦЬ
У сім’ї було шестеро дітей – три сина і три доньки. Її брат Павло був найстаршим, народився у 1922 році.
Павло був дуже вродливим хлопцем – високий, кароокий, стрункий. Був дуже веселим, жартівливим. На весіллях таких називають «тамадою» - всіх розсмішить, звеселить. Мав дуже гарний голос, всі заворожено слухали, як співав українські пісні. Розбив серце не одній дівчині, що мріяла цілувати його русяві кучери.
Тож і доручили йому керувати приміщенням, яке пізніше назвали клубом, там збиралася молодь, співали, танцювали, веселилися…
Павло присвятив своє життя боротьбі за незалежність України. 1943 року юнак вступив у ряди УПА, воював спочатку з німецькими окупантами, а пізніше – з радянськими.
Ольга Семенівна згадує:
- Після того, як вступив в УПА, ми рідко бачили Павла. Він інколи приходив з хлопцями, давав мені «грипси» - послання, які мала передати. Дуже любив мене, адже я завжди виконувала його доручення, була у повстанців зв’язковою…
У 1944 році на хутір прийшли радянські вояки. Вони були дуже бідно одягнені – брудні діряві шинелі, зношені черевики, якісь обмотки на ногах. А на їхніх худющих коней не можна було дивитися без жалю…
Почалася так звана «продразвірстка» - забрали худобу, виносили з хати, з комори все, що подобалося. Військових із НКВД прості люди дуже боялися, вічно злі, невдоволені, постійно нецензурно лаялися. Українським селянам їхня поведінка здавалася дикунською. Не перечили, не дискутували з ними – аби лише не чіплялися до людей…
Випадково дізналася про арешт брата, батьки носили йому до в’язниці передачі, оскільки коней забрали, 25 кілометрів до Дубна йшли пішки. Спочатку передачі приймали, але у серпні 1944 року останню передачу не взяли, мовляв, він там більше не сидить…
69 років Ольга Семенівна намагалася дізнатися про долю брата.
2012 року із архівів СБУ видали довідку, в якій зазначено, що Павло Антонюк вступив в УПА у травні 1943 року, спочатку був зв’язковим розвідником на псевдо «Кузьма», пізніше перейшов у сотню «Якова». Брав участь у боях з підрозділами НКВД, був двічі поранений. Після ліквідації сотні переховувався у Смизьких лісах, де був затриманий 28 травня 1944 року. При затриманні мав із собою автомат російського виробництва, запасний диск до нього, пістолет системи «Наган» з патронами, дві гранати…
ЗАПИСНИК РОЗСТРІЛЯНОГО ПАТРІОТА
У СБУ Ользі Семенівні віддали особисті речі брата – церковний календар і записник з повстанськими піснями. Текст пісень трішки відрізняється від загальновідомих, адже записувалися вони по слуху і з пам’яті. Написані пісні були хімічним олівцем, тож текст непогано зберігся. 

БАЛАДА ПРО ЛОПАТИНСЬКОГО
Як Лопатинський із-за кордону
У рідний край, у Львів вертав.
І ніс він думи про повстання,
Тоді чекістам в руки впав.
Їх обступили на узліссі,
Кричали: «Здайсь, бандити, здайсь!».
А він стиснув в руці «Мавзера»
«Ведмідь» гранату готував.
Їх вів «Васильків» - знав дорогу
І перший в бою він упав.
Шуміли сосни у діброві,
І скоростріл тарахкотав.
Упала «Зена» край дороги
Із криком: «Слава! Не здавайсь!».
Упав «Ведмідь», а Лопатинський
На Львів, на Львів все пробивавсь…
ЗАЖУРИЛИСЬ ГАЛИЧАНКИ
Зажурились галичанки, та й на тую зміну,
Ой, відходять бандерівці десь на Україну.
Хто ж нас поцілує в уста малинові,
Карі оченята, в чорні брови?
Як ви до нас, бандерівці, повернетесь знову,
І станете, як бувало, з нами на розмову.
Тоді нас цілуйте в уста малинові,
Карі оченята, в чорні брови.
- Ні, не будуть галичанок інші обіймати,
І не будуть нам на вушко всячини шептати.
Ні, не поцілують в уста малинові,
Карі оченята, в чорні брови…
Павло Семенович Антонюк був засуджений військовим трибуналом НКВД за статтями 54-1а та 54-11 «контрреволюція», за «діяльність, спрямовану на повалення, підрив чи послаблення влади». Засуджений 28 серпня 1944 року, 21 листопада 1944 року вирок приведений до виконання.
На честь борця за волю та незалежність України на стіні Дубенської в’язниці, в якій був убитий, встановлено меморіальну дошку…
А тим часом, радянська влада продовжувала лютувати – дві родини, серед яких були Антонюки, були визнані куркульськими і їх мали намір вивезти до Сибіру. Однак селяни заступилися за родину Антонюків – вони були дуже добрими, привітними, працьовитими, коли наймали працівників, то дуже щедро їм платили. Тож вивезли до Сибіру лише одну родину, а Ольга Семенівна й надалі певний час ще проживала на хуторі з батьками.
ЧЕРГОВА ОБЛАВА
У березні 1945 року військові НКВД завітали і на їхній хутір, розпочалася чергова облава.
Селяни працювали в полі, їх оточили, багатьох заарештували, шукали тих, хто був пов'язаний з УПА. Серед ув’язнених була і Ольга Семенівна.
Спочатку заарештованих привезли у Демидівку, дві доби тримали в якомусь складі, навколо все було зацементовано. Пізніше – повезли до Дубенської в’язниці, розпочалося слідство.
Ольгу Семенівну допитувало двоє слідчих, вони працювали за принципом – «добрий слідчий і поганий слідчий». Після знущань людина автоматично починає тягнутися до доброго слідчого, який буцімто співчуває. Проте дізнатися інформацію від пані Ольги не вдалося.
Молодший із чоловіків (Ольга Семенівна не пам’ятає ні їхніх імен, ні прізвищ) був поганим слідчим, а старший розмовляв по-доброму: «Дівчинко, ти ще зовсім молода. Ну навіщо тобі ті бандерівці? Розкажи нам про все, - і відразу відпустимо додому. Будеш навчатися, вийдеш заміж, тільки про все нам розкажи…».
Також провели «очну ставку» - зайшов якийсь старший чоловік. Із пані Ольгою вони не впізнали одне одного.
Було дуже страшно, жінка не може забути пережите жахіття, плаче під час гірких спогадів…
Судити пані Ольгу ще не могли, адже була неповнолітньою, тож через кілька місяців відправили до Львова, - у колонію для неповнолітніх «ворогів народу».
Щодня навчалися по дві години і йшли працювати. Пані Ольга за польських часів ходила до польської школи, де вивчала все по-польськи. У 1939 році, коли прийшли росіяни – до російської. Коли німці окупували наш край – ходила до німецької школи. У виховній колонії – знову російська школа.
Ольга Семенівна працювала у в’язальному цеху, вона з дитинства вміла добре в'язати. Працювали до пізнього вечора. Харчували, у порівнянні з в’язницею, непогано. Тим, хто найкраще працює, дозволяли раз на місяць, у супроводі вихователів, на дві години вийти у місто..
Після того, як Ольга Семенівна стала повнолітньою, – відбувся суд. У 1947 році їй, сімнадцятирічній, зачитали вирок – 10 років ув’язнення на Колимі, в Магадані.
До магаданських таборів добиралися 10 діб, спочатку везли у «товарняках», потім – через море, полонені знаходилися у трюмах. Сильно закачувало, нічого не могли їсти, лише просили води, яку їм дуже рідко давали.
Багато людей померло під час важкої поїздки, трупи викидали в море, де на них відразу накидалися акули…
ВІЧНА МЕРЗЛОТА
А далі – Сибір, вічна мерзлота, голод, передачі з дому не приймали. Ув’язнені були одягнені у куфайки, ватні штани, на ногах – ватні бурки. Та це не рятувало – страшенно мерзли.
Працювали з восьмої ранку і до пізнього вечора. Спочатку пані Ольга за допомогою лому «довбала» траншеї, адже лопатами через низьку температуру там неможливо працювати. Виробничі норми дуже великі. Як їх виконати, якщо земля мерзла? Якщо не виконаєш норму – мізерне харчування зменшать…
Пізніше «копали» лише чоловіки, а жінки носили цеглу. За зв’язки із повстанцями було засуджено чимало жінок, у багатьох вдома залишилися маленькі діти…
Обліковцем був ув’язнений, родом з Дніпра, дуже жалів пані Ольгу, просив у хлопців: «Накидайте дівчатам менше цегли, їм дуже важко».
Приписував «зайву цеглу», аби було перевиконання норми: «Дитино, хоч вийдеш швидше на волю. Допоможу, чим зможу…».
За перевиконання норми, успішну працю пані Ольгу на два роки раніше випустили з таборів. Проте відразу ж викликали до НКВД, підписала, що ознайомлена з приписом, – вічне поселення в Магадані…
Втім, через рік, у 1956 році, під час так званої хрущовської відлиги, дозволили повернутися в Україну.
Молоді українці раз на тиждень, у вихідний день, зустрічалися в одній із хат, співали українські пісні, ходили гуртом на прогулянку. Росіяни зауважували, що в українців дуже гарні голоси, гарно співають.
У Магадані пані Ольга зустріла своє кохання. Митрофан Григорович був старшим за неї на 10 років, засуджений за те, що був зв’язковим УПА. Там народилася і їхня старша донька - Галя…
Додому добиралися 5 діб, спочатку пливли на пароплаві «Фелікс Дзержинський».
Певний час жили на хуторі, у батьків пані Ольги. Були проблеми з пропискою.
Потім переїхали до Дубна, обоє працювали на Цукровому заводі.
Виховали з чоловіком трьох дітей – сина та двох доньок, є троє онуків і дві правнучки. Чоловік та син Ольги Семенівни, на жаль, вже покинули цей світ…
Попри всі негаразди, які довелося пережити, жінка не втрачає оптимізму, вболіває за Україну. А ще - пані Ольга пише вірші, мріє надрукувати збірник, аби нащадки читали і не забували.
Один із віршів Ольги Семенівни Антонюк-Давидчук:
Свої дива на схилі літ.
Не бачу кольорових снів,
Сприймаю чорно-білий світ
Без різних там напівтонів.
Бере своє підступний вік.
Усі мости спалила я до тла.
Не перебратися на бік,
Де буйно молодість цвіла.
Минулись – гамір вечорниць,
Шаленство пустощів-розрад.
Наразі стала хвора я до всіх дурниць,
Проте охоча до порад.
Нема високої мети,
Байдужим робишся до змін.
Назустріч хочу я іти,
Але ні кроку – навздогін.
У благодатну мить натхнення
Я уникаю метушні.
Господь своє Благословення
Дарує віршами мені.
Вони мою рятують душу
Від посягань людського зла.
Себе до усмішки примушу,
Хоч інколи немає в ній тепла…

 

 

суботу, 21 листопада 2020 р.

Авенір Коломиєць (1905-1946)

 

Авенір Коломиєць (1905-1946) – відомий український поет, прозаїк, публіцист, театральний режисер, журналіст, укладач підручників із мови та літератури, редактор і видавець, художник та виготовлювач бандур. Він народився 19 листопада (за іншою версією – 19 лютого) 1905 року у м. Бережниці Луцького повіту на Волині, в родині адвоката Каленика Коломийця та Антоніни з Кульчицьких. Закінчив Клеванське духовне училище, потім Волинську духовну семінарію (1920–1926) у Кременці. Навчався на теологічному і філологічному факультетах Варшавського університету. Недовго співробітничав із прокомуністичною пресою («Нові шляхи»), переїхав до Варшави, вступив на режисерське відділення Варшавського інституту театрального мистецтва (провчився 3 роки).
Друкуватися почав із 1928 р. у «Літературно-науковому віснику» Дмитра Донцова. Був одним з творців (разом з Євгеном Маланюком і Юрієм Липою) у 1929 році, у Варшаві, літературної групи «Танк». Вчителював у селах Малі Сади й Ситне Дубенського повіту. Із 1939-го працював педагогом та режисером Будинку піонерів у Дубні. Тут заснував і очолював українське видавництво «Лад» та відкрив Волинський музичний інститут імені Леонтовича, які діяли під час німецької окупації. Разом із Уласом Самчуком причетний до створення газети «Волинь».
У роки Другої світової війни вчителював, з початку німецької окупації України працював у відділі освіти та виховання в Дубні, працював у газеті «Волинь». Нацисти заарештували його як заручника, у 1944 році вивезли до Німеччини, перебував у таборах для переміщених осіб у Західній Німеччині й Австрії. Редагував журнал «Керма» (Зальцбург), вийшов один номер. Писав українською і польською мовами. Автор поеми «Дев’ятий вал» (1930), збірки поезій «Провісні кадри» (1932), збірки нарисів «Шевченкова ера» (1942); повісті «Тіні над прикренями» (1932); драматичних творів «Іменем», «Єретик», «Розкопи», «Мікроби», «Суд над Дон Жуаном», «Погоринська рапсодія», комедії «Манко покрите», казок «Громадка гномика Дадка», «Казка темного бору» (1933-1938) та ін. Підготував і видав підручники «Звучня» та «Основи граматики і правопису» (1942). Частина творів не опублікована. Написав підручник есперанто для українців.
Помер Авенір Каленикович 22 липня 1946 р. у Зальцбурзі (Австрія).
Але рівняни не забули талановитого земляка. Дослідження розпочали уродженці Городця – нині покійний Григорій Дем’янчук та Віктор Мазаний. У роки Незалежності у Дубні з’явилась Міжнародна літературно-мистецька премія імені Авеніра Коломийця. А в рідному селі відкрили музей «Літературне Полісся».
Джерело:  ВІкіпедія