29 серпня - День пам'яті захисників України

 

Сьогодні, 29 серпня, відзначається День пам'яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність нашої держави.

Як передає Укрінформ, день встановлений «на підтримку ініціатив громадськості та з метою гідного вшанування пам'яті військовослужбовців і учасників добровольчих формувань, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України, увічнення їх героїзму, зміцнення патріотичного духу у суспільстві», відповідно указу Президента від 23 серпня 2019 року.

Саме на ці серпневі дні 2014 року припав пік Іловайської трагедії, коли в результаті протистояння російським військам українські збройні підрозділи потрапили у вороже оточення.

Бої за важливий стратегічний об’єкт Донбасу - місто Іловайськ - тривали з середини серпня. Українським військовим майже вдалося відвоювати місто, але тут втрутилася російська армія.

У ніч з 23 на 24 серпня 2014 року відбулося наймасштабніше пряме вторгнення збройних сил країни-агресора на територію України. У плани Москви не входило здавати важливий стратегічний пункт, тому вона кинула проти українців свої регулярні війська. На момент вторгнення сили ЗС РФ складалися з дев’яти батальйонно-тактичних груп: 3500 осіб особового складу, до 60 танків, до 320 БМД (БМП), до 60 гармат, до 45 мінометів та 5 протитанкових ракетних комплексів.

Вже 24-25 серпня батальйони МВС України «Дніпро-1», «Миротворець», «Світязь», «Херсон», і«Івано-Франківськ», Нацгвардії «Донбас» і сили сектору «Б» потрапили в оточення ворога.

28 серпня становище наших військових стало критичним. Між керівництвом АТО та Генштабом ЗС РФ відбулися переговори щодо надання гарантій безпечних гуманітарних коридорів.

Граючи роль миротворця, президент Росії Володимир Путін 29 серпня запропонував підконтрольним Росії незаконним збройним формуванням відкрити для українських військових гуманітарний коридор, яким би вони могли вийти з оточення. Насправді путінський «зелений коридор» став для наших військових справжньою дорогою смерті, адже тоді загинуло чимало українських військових. 

Джерело:  https://www.ukrinform.ua/rubric-society               

Схиляэмо голови перед нашими захисниками.Шана живим! Вічна пам"ять загиблим! 

В бібліотеці діє постійня викладка літератури, присвячена захисникам нашої держави. Інформація про героїв-дубенсчн, що загинули в зоні АТО, подано  в розділі  "Герої - дубенчани, які загинули в АТО" за посиланням: http://memory.rv.ua/category/ato/dubnivskyj-rajon/page/2/

Цього року виповнюється 255 років з дня народження громадського та освітнього діяча, історика Тадеуша Чацького

Тадеуш Чацький –   одна з тих особистостей польської історії, яку шанують донині. Поляки розуміють, що без Тадеуша Чацького – реформатора польської освіти кінця XVIII століття – говорити про теперішню Польщу було б важко. Для українців це насамперед засновник Кременецького ліцею, який став основою Київського університету святого Володимира – нинішнього Київського національного університету імені Тараса Шевченка  та Волинську гімназію у Жимтомирі (на її базі створено Хитомирський державний університет ім. Івана Франка)

Чачький Тадеуш (пол. Tadeusz Czacki; 28 серпня 1765 — 8 лютого 1813) — історик, економічний та освітній діяч, автор праць з історії, права та статистики, бібліофіл.

Представник шляхетського роду Чацьких гербу Свинка. Народився у Порицьку, Волинське воєводство, Річ Посполита. Син коронного підчашого Фелікса Чацького. Останній негородовий староста новгород-сіверський (1786—1792). Співзасновник Вищої Волинської гімназії, на основі якої планувалося створити університет (з 1819 року — Кременецький ліцей). Зібрав велику Порицьку бібліотеку. Помер у Дубно, Волинська губернія, Російська імперія. Похований у Порицьку.

Давній польський рід Чацьких походив із селища Чач Косцянського повіту. Шляхетство Чацькі отримали 1545 р. Засновником волинської лінії роду був прадід Тадеуша – хорунжий Войцех Станіслав, який “здібностями своїми та розумом, як і рукою лицарською, у гетьмана С. Яблоновського був у перших респектах”.

1673 р. Войцех відзначився в битві під Хотином. Згодом, одружившись у 1694 р. із Катажиною Захаровською, він став власником містечка П6-рицьк Володимирського повіту (нині с.Павлівка в Іваничівському р-ні Волинської обл.), яке було частиною посагу його дружини. Їх старший син – Міхал Геронім (єдиний сенатор у родині) – був дідом Тадеуша

Тадеуш Чацький народився 28 серпня 1765 р. у Порицьку, ставши четвертою і наймолодшою дитиною у сім’ї. Мати, Катажина з Малаховських, померла, коли йому було всього три роки. Батько, Щенсни Чацький, «один із найпопулярніших людей того часу, побожний до фанатизму і водночас пристрасний прихильник шляхетських традицій», за агітацію проти запровадження в Польщі рівних прав для іновірців п’ять років перебував під домашнім арештом у Бродах.

Сестри Розалія й Антоніна провели цей складний час в Угорщині під опікою їхнього родича Міхала Вельгорського, а малолітній Тадеуш і його брат Міхал — у домі стрия Францішка у Гданську. Імовірно тоді ж розпочалося їх навчання. Першими наставниками були єзуїт Ф. Гродзицький, колишній учитель їхнього батька у Львівському колегіумі, та М. Гербер, викладач німецької мови.

Т. Чацький здобув досить ґрунтовну домашню освіту з класичної літератури, права, латини, німецької та французької мов. Він, не навчаючись у жодному університеті, лише завдяки наполегливій праці й бажанню став одним із найосвіченіших людей того часу.

Завдяки родинним зв’язкам при дворі короля, Чацького прийняли помічником до Коронного надвірного суду, а також залучили до роботи у Варшавському архіві. У цей час юнак продовжував студіювати право, вивчати історію та основи політики.

Значним успіхом у просуванні по службі було призначення Чацького членом фінансової комісії, завданням якої був контроль над митницею, торгівлею та промисловістю. Умовами перебування на посаді такого рівня була приналежність до шляхетського стану землевласників та віковий ценз понад 23 роки. Чацький на той час не досяг такого віку, але його особисті чесноти переважили.

Авторитет Чацького настільки стрімко зростав, що від фінансової комісії його було делеговано до сейму, де він повсякчас відстоював реформаторські ідеї, що стосувались економічних перетворень у країні. Він наполягав на необхідності набуття та вдосконалення знань талановитою молоддю у кращих європейських університетах. Він власним коштом оплачував студентам навчання за кордоном, прагнучи перетворень на польських землях за рахунок ентузіазму та наполегливості молодих, обдарованих та освічених поляків.

Здійснюючи ревізії доріг, Чацький багато подорожував територією Польщі і захопився складанням гідрографічних карт, користь від яких він вбачав не лише для науки, але й розвитку судноплавства. Він наполягав на розбудові річкового та морського торгівельного флоту, і вважав неподобством не використовувати ресурс, який «природа надає країні для її розвитку та процвітання».

Хист підприємця підштовхнув Чацького отримати дозвіл на проведення ярмарків. Згодом разом з товаришами він заснував торгівельну судноплавну компанію, яка займалася продажем подільського зерна. На спеціальних суднах збіжжя транспортували до Одеського порту, звідки морем переправляли на європейські ринки.

Водночас Чацький займався громадською, просвітницькою, доброчинною діяльністю та не полишав колекціонування старожитностей. Він продовжував поповнювати власну бібліотеку рідкісними виданнями, здійснював історичні дослідження. У 1800 р. за його сприяння було утворено Варшавське товариство приятелів наук для збереження польської мови. Діяльність Чацького розгорталась на тлі трьох поділів Польщі між Пруссією, Австрією та Росією. Після останнього поділу 1795 р. держава Річ Посполита припинила своє існування, тож перед польською інтелігенцією постало завдання збереження ідентичності в умовах існування у складі інших держав.

Досягненням його життя було створення Кременецького Ліцею (1805).  У 1803 р. Т. Чацький погодився на посаду візитатора (інспектора) шкіл Волинської, Подільської та Київської губерній. Необхідно було заснувати якомога більше парафіяльних шкіл, збільшити кількість повітових училищ, знайти здібних учителів, оновити і привести у відповідність до тогочасних вимог систему викладання, забезпечити гідні умови проживання наставникам, полегшити навчання дітям із незаможних родин і заснувати у краї такий навчальний заклад, де б усі охочі могли здобути вищу освіту. 

Від початку діяльності на новій посаді Т. Чацький уже мав чимало недоброзичливців. Однак усе пояснювалося рішучістю й безкомпромісністю візитатора при виявленні різних неподобств. Так, у Вінниці Т. Чацький без вагань звільнив директора школи «як злочинця», а під час перевірки ніколи в Кам’янці-Подільському він побачив там викладачів і учнів, яких, за його словами, «могли створити тільки глупство та злочин».

Разом із Г. Коллонтаєм Т. Чацький підготував «Проект гімназій у Волинській та інших губерніях для хлопчиків і дівчат», «Проект Волинської гімназії та всіх інших шкіл, що будуть створені у Волинській губернії», а також написав доповідь «Про загальний стан освіти у Волинській губернії та центри поширення наук».

Проте головні зусилля Т. Чацького були скеровані на відкриття гімназії у Кременці. Вибір під новий навчальний заклад Кременця був обумовлений зручним географічним розташуванням, низькими цінами на продукти харчування й будівельні матеріали та наявністю відповідних капітальних споруд.

29 липня 1805 р. імператор Олександр І висловив йому подяку за старанність у справі заснування гімназії.

Навчальні корпуси розмістилися у величних будівлях колишнього єзуїтського колегіуму, зведених у 1731 — 1753 рр. у стилі пізнього бароко архітектором П.Гіжицьким. 1 жовтня 1805 р. відбулося відкриття гімназії. Від 6-ї до 7-ї годин ранку били костельні дзвони у супроводі гарматного салюту. 

Хоча спочатку й бракувало викладачів та підручників, ще не було бібліотеки, друкарні і ботанічного саду — справи все ж ішли вгору. Уже протягом першого навчального року кількість учнів досягла 280.

Розпорядок дня, шкільний статут, запроваджений учнівський суд, ретельний підбір викладачів, організація навчального процесу та особисті зусилля опікуна гімназії створили умови для систематичного навчання. Вільними від науки були тільки дні карнавалу і свят. Запізнення до школи без поважних причин могло мати наслідком відрахування.

Учням заборонялося все, що відволікало від навчання. Не дозволялось утримувати котів, собак, птахів, і навіть грати у шашки. Аби статки батьків не впливали на відносини між учнями, Т. Чацький застерігав, що «не вважатиме за доброго учня» того, кого помітить у розкішному вбранні з дорогого сукна. Водночас вихованців усіляко заохочували до науки. За успіхи в навчанні вручалися похвальні листи, кращих учнів відзначали срібними медалями, а найкращих — золотими.

Уже за кілька років після відкриття про Кременецьку гімназію заговорили навіть в Австрії та Пруссії. Подібної гімназії на той час не було більше ніде в Російській імперії. За короткий час Т. Чацькому вдалося створити зразковий навчально-виховний заклад, який із легкої руки міністра П. Завадовського отримав назву «волинських Афін». Про популярність гімназії свідчило постійне збільшення кількості вихованців: 1806 р. їх було 422, 1810 р. — 612, а 1812 р. — 69 336.

Невеличкий Кременець ожив, став центром не тільки освіти, а й громадського, інтелектуального і культурного життя. У колі польських аристократичних родин стало модним проводити зими не в Парижі, а у Кременці.

У гімназії діяли наукові й учнівські товариства, літературний клуб. Багато відомих у краї родин оселилося у Кременці тільки задля того, аби їхні діти змогли здобути тут освіту. Поряд зі своїм дітищем у скромному будинку жив і Т. Чацький.

                                                Пам'тник Тадеушу Чацькому у Кременці.

Неповторну атмосферу гімназії створював інтернаціональний колектив талановитих педагогів і вчених: перший її директор Ю. Чех, И. Лелевель, А. Міцкевич (брат поета Адама Міцкевича), Г. Гречина, А. Лідль, А. Фелінський, Е. Словацький (батько Юліуша Словацького), брати Ярковські, А. Осінський та ін.

Першою знаменитістю «волинських Афін» був австрійський дворянин, член кількох наукових товариств, доктор медицини і ботанік Віллібальд Бессер. Саме завдяки його зусиллям закладений майстром-садівником Діонісієм Макклером ботанічний сад став візитною карткою Кременця.

Про масштабність діяльності В. Бессера можуть, наприклад, свідчити витрати гімназії на ботанічну, кореспонденцію, які 1812 р. склали 75 руб. У цій флористичній оазі зростало 12 тис. видів рослин, серед яких були і тропічні.

При Кременецькій гімназії діяли друкарня, астрономічна обсерваторія, метеорологічна станція. У гімназійних колекціях зберігалися живописні полотна Рубенса, Рафаеля, Гвідо Рені, Леонардо да Вінчі. Цінну мінералогічну колекцію передав Г. Коллонтай. Особливою гордістю школи Т. Чацького була бібліотека, основу якої складало зібрання книг Станіслава Августа Понятовського (15 680 томів).

Найцінніші інкунабули і 2 246 томів подарувала гімназії княгиня Т. Сапега. Раритетами кременецької книгозбірні були Острозька Біблія, «De officiis et paradoxa» Цицерона (1465), Литовський статут (1588). Окрім польських і російських, книгозбірня отримувала 9 періодичних видань із Франції, 5 — з Німеччини, 1 — з Англії.

Проте, чи не жоден рік не обходився без підозр у зловживаннях, скарг і доносів. Так, у січні 1807 р. тодішній київський військовий генерал-губернатор М. Кутузов запідозрив візитатора у симпатіях до Наполеона, від якого двома роками раніше зазнав нищівної поразки під Аустерліцем. Відтак, він «порадив» йому «для уникнення підозр» виїхати до Харкова для перевірки тамтешнього університету.

Т. Чацький прибув на Слобожанщину, де, слід зазначити, на нього ніхто не чекав. Тоді він листовно звернувся до імператора з проханням розібратися в його справі. Підозрюваному веліли прибути під охороною до столиці, де вже було створено комісію для розслідування його діяльності.

Пояснення довелося давати міністрові внутрішніх справ В. Кочубею, міністрові юстиції П. Лопухіну і таємному радникові імператора М. Новосильцеву. Справу було «знищено» особистим рішенням Олександра І, який запевнив Т. Чацького у своїй особистій прихильності, підтвердив його заслуги в «поширенні народної освіти» і висловив надію, що він «новими справами примножить користь для краю».

Самодержець запропонував візитаторові крісло сенатора, посаду віце-міністра народної освіти та висловив бажання нагородити його орденом Св. Анни. Від усіх пропозицій Т. Чацький відмовився, попросивши натомість, як про найбільшу ласку, аби імператор підписав указ про парафіяльні школи, який мав затвердити підготовлений ним і Г. Коллонтаєм проект. Нарешті через два місяці після від’їзду до Харкова Т. Чацький повернувся до Кременця.

27 липня 1807 р. надійшов указ про відкриття шкіл землемірів і «практичної механіки», які розмістили у приміщеннях василіанського монастиря, що також перейшов у власність гімназії. Вихованці цих шкіл навчалися і проживали за рахунок гімназії та особливих фундушів (фондів).

Окрім цього, було засновано конвікт (інтернат) для бідних. На проживання, опалення, освітлення, триразове харчування, репетиторство та медикаменти для кожного учня гімназії залежно від статків родини щорічно виділялося від 22 до 62 руб 50 коп.

Намагаючись перетворити Кременець на центр освіти трьох губерній, Т. Чацький планував заснувати в місті хірургічне, акушерське, ветеринарне училища, а також школу гувернанток, училища землеробства та садівництва. Проте, він встиг заснувати тільки школи садівництва та сільських вчителів.

У вересні 1810 р., згідно з найвищим розпорядженням, у Житомирі було створено спеціальну комісію для вивчення таких питань: чи відповідає «викладання наук» попереднім сподіванням; чи правильно використовуються кошти; чи зручно розміщено навчальний заклад? У своєму поясненні Т. Чацький відповів на всі питання, що цікавили комісію, і обгрунтував витрати, відтак, обвинувачення були зняті.

Настав 1812 рік, виникли нові звинувачення, украй загострилися стосунки з волинським губернатором М. Комбурлеєм, який був головним недоброзичливцем візитатора.

Довелося докласти немало зусиль, аби зберегти колекції і бібліотеку та не допустити їх перевезення до Харкова. З грудня 1812 р. до Кременця надійшло повідомлення, що імператор дозволив залишити гімназію на тому ж місці.

На початку 1813 р. Т. Чацький, отримавши звістку про приїзд в округ князя А. Чарторийського, виїхав на зустріч із ним у Дубно. Там він раптово захворів і 8 лютого помер. Уже 9 лютого делегація викладачів гімназії звернулася до його дружини з проханням дозволити поховати серце її чоловіка в гімназійному костелі. 

Меморіальна   дошка   Тадеушу   Чацькому   в  м.Дубно   на   приміценні   районної   бібліотеки

Незабаром серце засновника навчального закладу було поховане біля вівтаря в урні з написом: «Де скарб твій, там і серце твоє» («Ubi thesaurus, ibi et cortuum»). Тіло ж небіжчика, згідно з його волею, знайшло вічний спокій у рідному Порицьку.

Усе своє майно Т. Чацький заповів дітям. Однак виявилося, що, попри високий суспільний статус, активну громадську діяльність і щедрі пожертви для гімназії, власні його справи були цілком занедбані. Майже всю свою платню він віддавав на потреби гімназії, тож після його смерті родина опинилася у борговій скруті.

Князь А. Чарторийський звернувся до повітових маршалків із проханням допомогти Чацьким, відтак, сімейству видатного земляка не довелося жебракувати. Допомогла й сестра померлого — власниця Дунаєвець на Поділлі Антоніна Красінська, яка передала родині брата понад 14 тис. руб.

Кременецька гімназія — апогей діяльності Т. Чацького. При відзначенні четвертої річниці з дня відкриття гімназії (1809) весь її колектив одностайно підтримав ініціативу князя А. Чарторийського про встановлення у залі гімназійної бібліотеки мармурового погруддя засновника навчального закладу та вручення йому пам’ятної золотої медалі з написом: «На пам’ять від вдячних волинських громадян».

У 1818 р. учень професора В. Бессера А. Анджейовський назвав відкритий ним новий вид рослин на честь Т. Чацького — Czackia. Жалобні заходи в гімназії у пам’ять її засновника проводились щороку (навіть у Парижі, де волею долі у 1850-х рр. опинилися деякі вдячні випускники кременецької alma mater).

Однією з кращих польських праць, присвячених історії Кременецького ліцею, є книга Міхала Роллє "Афіни Волинські". Вона прослідковує шлях навчального закладу на тлі історії Східної Європи і є фактично нарисом історії польської освіти на Правобережній Україні. Діяльність Кременецького ліцею об'єктивно сприяла відродженню польської державності і стала символом українсько-польського кульутрного єднання. Книга на польській мові, але має переднє слово кандидата історичних наук Віктора Короткого українською мовою, яке є хорошою характеристикою видяння.

Афіни Волинські [Текст] : нарис з історії освіти у Польщі / М. Роллє. - Репр. відтворення вид. 1923 р. - К. : Либідь, 2007. - 309 с. - ISBN 978-966-06-0475-9

Джерело: https://irp.te.ua/chats-ky-j-tadeush/

З днем народження, країно!

 

День Незалежності – це одне з найважливіших свят для українців.

Україна... Золота, чарівна сторона. Земля рясно уквітчана, зеленню закосичена. Скільки ніжних поетичних слів придумали люди, щоб висловити гарячу любов до краю, де народилися й живуть! У глибину століть сягає історія нашого народу. Україна має багате й славне минуле. Вона виплекала Запорізьку Січ, славетну Києво-Могилянську Академію. Україна виколисала велетнів сили і духу – таких як Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Сірко, Григорій Сковорода, Устим Кармелюк, Юрій Дрогобич, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Грушевський... Цей перелік, можна продовжити й іменами наших сучасників, які примножують славу нашої Батьківщини. І сьогодні ми святкуємо річницю проголошення незалежності нашої держави.

Україна – країна трагедій і краси, країна, де найбільше люблять волю і найменше знали її, країна гарячої любові до народу і чорної йому зради.

Свято Незалежності України вже стало чудовою нагодою для всіх жителів нашої держави, для всіх українців засвідчити свою любов до рідного краю, до України, до наших Збройних сил, які захищають нас, які відстоюють нашу незалежність.

Історія державного прапору України

Історія Державного прапора україни

Державні символи – основа історичної свідомості українців, рушійна сила процесів українського державотворення.

Протягом століть під синьо-жовтими стягами у звитяжній боротьбі за волю та незалежність консолідувалася українська нація. Сині та жовті барви сяяли на хоругвах славного Війська Запорозького. Український прапор був символом Головної руської ради – першої політичної організації українців Галичини, заснованої 1848-го року у Львові, що першою розпочала боротьбу за відродження української нації, як вільної та незалежної.

Під українським прапором вели визвольну боротьбу бійці Української повстанської армії, а після Другої світової війни він був загальнонаціональним символом всього українства «у вільному світі».

Сьогодні Державний Прапор для українців – більше ніж символ. Він ознака загальнонаціональної єдності, нашого європейського майбутнього.

Українські звичаї і традиції.

Наш український народ має багату і оригінальну культуру, надбану численними поколіннями. З давніх часів до нас ідуть життєва мудрість та настанови щодо способу життя. Вони закладені в українських звичаях, святах, обрядах, фольклорі. Це — світовідчуття та світосприймання нашого народу. Українські традиції пояснюють та обґрунтовують взаємини між людьми, між людьми і природою, духовну цінність кожної окремої людини, і народу взагалі.
Рід наш прекрасний духовністю. Наші пращури відбирали найцінніші надбання, збагачуючи їх, і бережливо передавали з покоління до покоління. Українці вміли відчувати природу, черпати здоров’я, силу й красу з її лона; всі творчі сили людини були спрямовані на зміцнення сім’ї, свого роду. Отож не забудьмо свого прямого обов'язку і продовжимо справу наших предків.

Головними моментами осіннього циклу були звичаї, приурочені до завершення збору врожаю чи повернення худоби з літніх пасовищ — полонин (у Карпатах). У них, як і в попередніх циклах, фрагментарно відображена головна селянська турбота — забезпечення родючості полів, плодючості худоби, продовження людського роду.

А це і є основною ідеєю осіннього обрядового циклу. Його рамки в сучасній інтерпретації охоплюють період від перших серпневих днів (день пророка Іллі) до дня святого Пилипа (27 листопада), після якого настає зимовий піст — Пилипівка, що триває аж до Різдва. Вже перший день серпня, присвячений преподобній Мокрині (в народі — Мокрині), визначає погоду на прийдешню осінь. З цього приводу люди казали: «Свята Мокрина осінь приносить». Якщо у цей день падав дощ, то вважали, що уся осінь буде дощовою. Наближаються осінні свята. 
Одним з важливих свят - день пам’яті мучеників Маккавеїв — у народі його називали Маковія, Першого Спаса, Спаса на воді (14 серпня). Ще напередодні, у день праведного Євдокима, жінки й діти йшли до лісу, на луки збирати квіти і трави. Перев’язували їх житнім чи пшеничним вінком, встромляли головки маку і воскову свічку. Цей своєрідний букет перев’язували кольоровими нитками чи стрічками. Вранці наступного дня з тими «маковейчиками» йшли до церкви. Крім посвячення «маковійчиків», у багатьох місцевостях відбувалося освячення криниць. Від Маковія починався Піст — Спасівка, який тривав до Успіння Пресвятої Богородиці (28 серпня).
            Другим важливим святом був день Преображення Господнього. Його називали Спасом (19 серпня). У цей день святили яблука та груші, які заборонялось їсти, поки вони не будуть освячені. Виходячи з церкви, люди обмінювалися посвяченими осінніми дарами. Ними цього дня обдаровували також бідних. Гуцули, крім фруктів, приносили з собою до церкви воду в глечиках і калачики, якими наділяли жебраків, обмінювалися між собою «за померлі душі». Кожен обдарований повинен був з’їсти бодай шматочок свяченого яблука, закусити калачиком і запити свяченою водою. На Слобожанщині для цього пекли пироги з яблуками і мастили їх медом. Подібні яблучаники відомі й бойкам. Одночасно скрізь по церквах відбувалися панахиди на честь покійних родичів.
          28 серпня відзначали Успіння Пресвятої Богородиці. У центральних районах України цей день називали Першою Пречистою, волиняни — Силенним, галичани — Першою Маткою. Як і на Спаса, приносили до церкви святити різне зілля, в тому числі обжинкові вінки жита, пшениці, але найчастіше — льону і конопель. Зілля зберігали протягом року, клали до труни чи обкурювали хати під час грози. Вінки брали з собою у поле, як ішли вперше засівати ниву. Зерно витереблювали у полі руками і змішували з посівним насінням, а солому клали у формі хреста на загоні, присипаючи середину землею. Цього дня закінчувався спасівський піст і розпочиналась пора весіль. Недаремно в народі казали: «Як прийде Перша Пречиста, принесе сватів нечиста».
Обрядові дійства цих свят — своєрідні окрушини дохристиянських торжеств, які припадали на пору збирання меду, фруктів, збіжжя. Свідчать про це й відповідні народні назви Спасів: перший — Медовий, другий — Яблучний, третій — Хлібний. До них приурочені в народі обжинкові звичаї та обряди — своєрідний апофеоз річного календарного кола.
            Жниварська обрядовість розпочиналася зажинками — обрядами, що супроводжували початок жнивної пори. Припадали вони вже на час святкування дня апостолів Петра і Павла. Очевидно, у давнину зажинки теж були важливим народним святом. До цієї події хлібороби чисто зодягалися, дівчата причепурювалися квітами. У «легкий» день (а таким у народі вважали вівторок або четвер) з хлібом — «зажиначем» ішли зажинати достигле збіжжя. Першого снопа, званого «воєводою», «зажинком», урочисто приносили додому і ставили у світлиці, де він стояв аж до кінця жнив. Хазяїн частував женців або сусідів безпосередньо в полі або вже потім, удома. Під кінець XIX ст. зажинковий ритуал зазнав певного спрощення. У Карпатах, коли ішли перший раз жати ниву, то брали з собою хліб. У полі, скрутивши жменю колосся, клали на хліб, а господар звертався: «Господи, помагай!» Перехрестившись, зачинали жнива.
            Завершальним актом були обжинки. Вони сприймались більш урочисто: жниці в’язали останнього снопа і плели з колосків обжинкові вінки, їх прикрашали квітами та стрічками. Вродлива й працьовита дівчина несла такий сніп і вінок до села у супроводі всіх женців. Ця жниварська процесія обходила сільські двори, вітаючи господарів із закінченням жнив. Як супровід — лунали обжинкові пісні. Сусіди групами збирали «складчину». Подекуди святковою вечерею частували женців господарі зжатої ниви, подекуди — батьки «царівни», «княгині», «молодої» — дівчини, яка несла з поля вінок. Як бачимо, і тут присутні весільні мотиви.
Але найцікавішим і, очевидно, найдавнішим в обжинкових дійствах був звичай «завивати бороду», що гарно оспіваний в обжинкових піснях. Дожинаючи ниву, женці залишали на полі до десятка незжатих стеблин з колосками. їх заламували на схід сонця, перев’язували у кількох місцях «червоною стрічкою». Місцями цю «бороду», або «обжинок», прикрашали квітами. Щоб стебла не падали, їх підпирали палицею. Навколо «бороди» прополювали траву, клали під стебла клаптик полотна — білу хустину, а на неї — окрайчик хліба і сіль. У деяких місцевостях навколо «бороди» женці частувалися. У народі пояснювали, що «бороду» на ниві залишали «для перепілки», «на оборіг», «щоб горобці мали що їсти і миші мали де сидіти» і т. ін.
           Як бачимо, зміст цього обрядового акту забувся. Невідомо, як відбувалися обжинки до прийняття християнства, бо якихось згадок про це немає. Існують лише найрізноманітніші гіпотези. Мабуть, варто шукати оту народну основу за аналогією з діями щодо останнього снопа. Власне останній сніп і нажинали з недожатого клаптика ниви, де й залишали на «бороду». Його теж урочисто несли з поля додому, де він необмолочений стояв до Різдвяних свят. А на Свят-вечір, як ми вже знаємо, його вносили до хати і, як поважному гостеві, виділяли найпочесніше місце у світлиці. До речі, білоруси також в’язали останнього снопа, якого називали «бородатим». Якщо ж у домі протягом року був покійник, то останній сніп туди урочисто не несли; залишали у полі пташкам і мишам — на помин душі.
           Більш виразне свідчення знаходимо у мордовських жни¬варських обрядах. Мордва сприйняла християнство значно пізніше, аніж наші предки, а тому й краще зберегла свою прадавню обрядову основу. Мордвини не знали ні останнього снопа, ні «бороди». Але якщо до жнив у родині був покійник, то для нього залишали цілу смужку незжатого збіжжя. Через декілька днів старші жінки з онуками виходили на місце жнив, називали покійника на ім’я, урочисто повідомляючи йому, що то для нього залишена недожата нива. Погостившись принесеними з собою печивом і брагою, повертали додому. А вже після них виходили на поле усі родичі померлого. Вони дожинали залишену йому ниву. А потім влаштовували на стерні своєрідну трапезу, під час якої згадували добрим словом небіжчика.
          Так чинили саратовські мордвини. У самарських мордвинів дещо інший обжинковий ритуал. Тут родичі не тільки приносили з собою напої та наїдки, а й на місці дожинків розпалювали вогнище. Потім кожен присутній зжинав по декілька жмень збіжжя, кладучи колоссям у бік недожатої ділянки. Вижате залишали на місці, не зв’язуючи у снопи. Дожавши, ставали всі у ряд, вклонялися тричі до землі й казали: «Діду, бажаємо, щоб Бог дав тобі на тому світі вічний спокій, а нам — добре здоров’я». Потім тут же влаштовували трапезу, скакали, звеселяючись, біля вогню. Рештки від трапези — кістки і шкаралупу від яєць — обов’язково кидали у вогнище. Так щорічно поминали на жнивах покійника, допоки не помер хтось старший у роді.
           Звичайно, в українському обжинковому обряді всього цього немає. Зате збереглася назва останнього снопа — «дід», «дідух». Очевидно, така назва походить від того, що він призначався для діда — покійного предка. Оскільки покійні предки на Свят-вечір відвідують живих, то й їхній сніп мусить бути на видному місці. Він служить своєрідним свідченням поваги і шани живих до своїх покійних предків. Отже, обжинковий сніп — це сніп для покійних предків. Те ж саме значення має і обжинкова «борода», яку залишали у полі. Жниварська обрядовість, хоч і безпосередньо вплетена в господарське життя, має таку ж двочастинну структуру, як і в інших святкових циклах, — «зустріч» і «проводи». Перше узгоджується з зажинками, друге — з обжинками. В них повторюються ті ж поминальні, весільні чи інші мотиви, які властиві річному обрядовому колу. Вони не мали чітко визначеної дати, бо залежали від часу дозрівання злаків. Але були приурочені до церковних дат — святкування Маковія, Спаса, Успіння Пресвятої Богородиці.
            Важливим був день преподобного Симеона Стовпника, або Семена, на який припадає початок церковного року (14 вересня). У народі цей день вважали присвятком. Але до нього були приурочені давні звичаї ремісників, присвячені вшануванню вогню, при якому працювали впродовж довгих осінніх вечорів. У центральних районах України влаштовували «Свіччине весілля», що тривало цілий тиждень. Вранці на Семена до хати сходились сусіди, родичі. Заквітчували свічку, засвічували її і ставили урочисто на стіл. Після цього починалася гостина. На Поліссі у кожній хаті урочисто запалювали «посвіт», «лучник», «каганець». Він мав горіти до Великодня. При ньому кожен майстер намагався «засидіти вечір» — розпочати якусь роботу. В день Семена закінчувалася молодіжна «вулиця», починалися вечорниці.
             На «Михайлове чудо»— день чуда архангела Михаїла (19 вересня) святкувань не влаштовували, але намагались усе-таки уникати важких робіт чи в полі, чи вдома. Не можна було орати, сіяти, обмолочувати снопи, складати сіно, вирубувати капусту і т. ін. Гуцули вірили, що цього дня не треба ні з ким сваритися, а тим паче — проклинати, бо прокльони тут же можуть справдитися лаштовували гостини, про які згадувалось і в давніх пам’ятках наших предків. Дівчата цього дня до сходу сонця молилися до Богородиці з проханням подати їм добрих і багатих женихів.

Джерело: http://about-ukraine.com/osinni-zvichai-ta-obryadi/