Цикл зимових свят

 В народі говорять: "Зима прийшла і празничків привела". І дійсно: взимку майже щодня – свято. Зимові свята починаються 4 грудня зі свята Введення в храм Пресвятої Богородиці, «коли вводиться літо у зиму». Цей день віщує, яким буде наступний рік: урожайним чи ні, посушливим чи дощовим. З цього дня у хліборобському розумінні починає спочивати земля, яку не можна копати лопатою аж до Благовіщення (7 квітня). Обряди зимового циклу пов'язані не тільки з періодом очікування весни як часу сівби, а й з давніми міфами про народження Всесвіту.

У зимовому циклі простежується двочастинна структура давньої обрядовості: зустріч - проводи. Зустріччю предків на Свят-вечір розпочинався період найважливіших зимових свят - Різдвяні свята, котрі закінчувалися проводами на Водохреща. Різдвяний цикл свят був пов’язаний із відродженням нового сонця, яке відтоді починає щораз вище підноситися і тепліше пригрівати. У ньому було найбільше обрядових дійств, якими намагалися забезпечити здоров’я, щастя і достаток; багато з них також було спрямовано на вшанування покійних предків. У цей період українці колядували та щедрували – співали ритуальних пісень-побажань господарям осель та їхнім домочадцям.

6 січня – Святий вечір (Свят-вечір) або Багата кутя (вечір перед Різдвом Христовим)

Це одне з найбільш важливих родинних свят, один із найбільш магічних днів, коли кожна сім’я і словом, і ділом створювала у своїй оселі атмосферу затишку, багатства, щастя й миру. За традицією, весь день перед Різдвом нічого не їдять – чекають на першу зірку, що сповіщає про народження Ісуса Христа. І тільки після настання вечора родина збиралася на урочисту вечерю.

 

На стіл подавали 12 пісних страв: варений горох, смажену капусту, рибу, квасолю, вареники, картоплю, гриби, гречану кашу, голубці, коржі, головними стравами є кутя та узвар.

 

Господар в цей день також не байдикував – поїв і годував худобу, прибрав у хліві, ретельно оглядав двір, дім – усе своє господарство.

Обов’язковою умовою було повернення до господи все, що було де-небудь забуте або кимось позичене. Важливо також у цей день пробачити всі кривди, що були заподіяні, щоб не брати образи й поганий настрій із собою до майбутнього року.

 

Коли ж починало вечоріти, господар дому готував символ урожаю – Дідуха – сьогодні це ялинка. До речі, в західній Україні до сьогодні ялинку ставлять і прикрашають не на 1, а на 6 січня. 

 

На Свят-вечір родина обов’язково згадує своїх померлих родичів, припрошує їх взяти участь у вечері. Після всіх ритуалів господар передавав господині миску з кутею і тільки після цього родина починала вечеряти, скуштувавши першою кутю. Після вечері зі столу не прибирали, посуд не мили а усі ложки складали до миски з кутею (щоб уночі душі предків могли почастуватися).

 

Гість на Свят-вечір приносив щастя до оселі. Важлива подія цього вечора – діти носять кутю до близьких родичів та хрещених батьків і просто сторонніх людей, яких хочеться привітати зі святом.

 

У деяких регіонах України вже на Свят-вечір, в інших тільки з 7 січня, на Різдво Христове, після того, як у церкві скінчиться Богослужіння, починали колядувати, прославляючи Ісуса Христа. Колядники з колядницькою зіркою (Звіздою) ходили від оселі до оселі, співали колядки, бажали урожаю, багатства, усіляких гараздів. У відповідь господарі нагороджували колядників солодощами та грошима. Колядували протягом усіх Різдвяних свят аж до Водохреща.

 

7 січня – Різдво Христове.

Це свято народження Ісуса Христа у Вифлеємі (Ісус у перекладі з єврейської означає «Спасіння»). Різдво – одне з 12 найбільших християнських свят.

 

Після святкової літургії завершується Різдвяний піст і починається Коляда. Коляда – це бог свята й миру давніх слов’ян. В язичницькі часи на свято Коляди вшановували день зимового сонцестояння. А нині Колядою називають період, коли співаються різдвяних пісень, бажаючи господарям щастя й злагоди.

 

Колядники заходили до кожної хати, а в церквах ставили вертепи – виставу на євангельський сюжет, що розповідала про народження Ісуса Христа, чудесне з’явлення ангелів пастушкам, відвідини трьох царів зі сходу і порятунок Немовлятка від страшного царя Ірода. 

Від цього дня і аж до Стрітення (15 лютого) вітають одне одного словами: «Христос народився!» – «Славімо його!».

 

13 січня – Щедрий вечір (свято Меланки).

Це свято об’єднало дохристиянські звичаї та відзначення православною церквою дня преподобної Меланії. Вечір перед старим Новим роком має й третю назву – Щедра Кутя. Бо ж, на відміну від постового Свят-вечора, його стіл дуже багатий – м’ясний. 

 

Що готували в цей день: холодець, ковбасу, печеню, пироги й кутю та інші страви.

Цього дня водили «козу» (хлопчик у вивернутому вовною назовні кожуху). Та головним дійством на Щедрий вечір є щедрування – співані побажання щастя господарю та всій його родині! У давнину щедрівки співали в основному дівчата та жінки, рідше хлопці, а от чоловіки майже ніколи. Щедрівників, як і колядників, теж заведено обдаровувати солодощами та грошима. До цього вечора господарі спішили розрахуватися з усіма боргами, помиритися з тим, з ким сварилися. На щедрий вечір не можна було лаятися, щоб тихо і спокійно жилося весь рік.

 

 

14 січня – святого Василя (Новий рік за старим стилем).

Головний обряд цього свята – засівання. Зерно є символом нового життя, тому, заходячи в хату, її обсипали зерном. Засівали хлопці, дівчатам цього робити було не можна. Традиційні примовляння: «Сієм, сієм, засіваєм, з Новим роком вас вітаєм! Сійся, родися жито, пшениця, усяка пашниця!». За повір’ям, якщо на Василя першим у хату завітає гість чоловічої статі, весь рік буде щасливим й багатим. Тож зранку хлопчики до 14 років засівали власну оселю житом-пшеницею (символами родючості й добробуту), а потім ходили посівати до сусідів, вітаючи їх «із Новим роком, з Василем!». Господарі ж у свою чергу обдаровували посівальників пирогами, горіхами, цукерками й дрібними грошима. Зерно після посівальника збирали і віддавали курам – «щоб добре неслися». Неродючі дерева «страшали»: стукали сокирою по стовбуру та погрожували зрубати, якщо і далі не будуть родити. Після такого «страшення» дерево перев’язували перевеслом. Іноді дерево злегка надрубували.

 

18 січня – Голодна кутя.

Головні страви – кутя, узвар і декілька пісних страв: смажену рибу, гречані млинці, вареники з капустою.

Також традиційно в цей вечір спалювали Дідуха – зробити це було потрібно обов’язково, щоб душі предків відлетіти і не залишилися у нашому світі. Попіл зі згорілого Дідуха зазвичай розкидали по городу – на добрий урожай.

 

Уранці на Водохреща відбувалася церковна служба, а потім хресний хід до річки чи ставка, де священик святив воду в ополонці. Ополонку часто вирубували у формі хреста і поруч ставили льодовий хрест – цей звичай зберігся ще з дохристиянських часів, коли хрест символізував Сонце. Сміливці купалися в ополонках.

 

Біля льодового хреста відбувалося ще одне нетривале святкове богослужіння. Священик святив воду в ополонці, занурюючи туди хрест під спів хору.

Освячену воду набирали додому, вірили, що вона зберігала свої властивості упродовж усього року. Свяченою водою господар дому окропляв всіх, хто був присутнім в оселі. 

 

На Богоявлення закінчували колядувати і влаштовували «розколяду» або «розщедрування» чи «розмеланки» – святкові вечорниці всіх колядників, де вони згадували, як святкували, грали, танцювали. Застілля організовували на гроші, що залишились від колядування.

 

19 січня – Богоявлення (Водохреща або Йордан).

Це одне з 12 найбільших християнських свят різдвяно-новорічного циклу, яке нагадує про хрещення Ісуса Христа в річці Йордан. Коли Ісусу Христу виповнилося тридцять років, він прийняв хрещення від Івана Хрестителя на річці Йордан. Християнські перекази оповідають, що коли Син Божий виходив із води, небеса розкрилися, і в цю саму мить на плече його опустився голуб. Це був Святий Дух. Звідси й пішла традиція хрещення у воді, а свято називають Богоявлення. 

 

Наші предки цього дня вшановували богиню річок Дану. Вважалося, що вода цього дня стає чарівною, нею умивалися дівчата, щоб бути вродливими, нею лікували хвороби і захищалися від нечистої сили.

 

Святкувати Водохреща починають напередодні. 18 січня всі віруючі люди дотримуються суворого посту – нічого не їдять. Сідати вечеряти можна, коли зійде вечірня зоря.

 

 

15 лютого – Стрітення Господнє.

Це одне з 12 найбільших християнських свят, яке завершує Різдвяний цикл. За народними віруваннями воно знаменує стрітення зими з весною. Та насправді сутність свята інша. 15 лютого Ісус Христос у віці сорока днів від народження був принесений батьками до Єрусалимського храму, де відбулась дивовижна зустріч праведного старця Симеона з Немовлятком Ісусом Христом.

 

За традицією, у церкві на Стрітення святять «стрітенську воду» і «громничну свічку», яку зберігали удома і запалювали під час грози, аби уберегтися від блискавок, від пожеж, від війни, під час пологів і вкладали померлим до рук. Коли святили в церкві воду, селяни набирали тієї води в нову – ще не вживану – посудину, приносили додому і пильно берегли. Цій воді приписувалась магічна сила. Її вважали цілющою водою. Нею натирали хворі місця і вірили, що допоможе, вірили й у те, що вона допомагає проти «лихого ока» та інших злих чар. Не тільки людей можна лікувати цією водою, але й худобу, птицю, бджіл. Пасічники берегли цю воду весь рік і кропили нею вулики кожну «першу» неділю – першу на молодий місяць. 

 

Культ вогню – неодмінна ознака свята. Хлопці розпалювали багаття, закликаючи таким чином весну, а дівчата співали перші веснянки. На Стрітення починали писати писанки. Це дуже давня традиція, пов’язана з ритуалом весняного пробудження природи.

 

Стрітенням закінчувався Зимовий цикл святкувань. Український хлібороб починав підготовку до нового сезону.

Джерело: https://nubip.edu.ua/node/41275

Катерина Білокур - українська художниця, майстриня народного декоративного живопису.

 Білоку́р Катери́на Васи́лівна  українсьукка художниця, майстриня народного декоративного живопису, представниця «наївного мистецтва» народилася 24 листопада (7 грудня) 1900 року^[2]. Батько, Василь Йосипович Білокур, був заможною людиною, мав 2,5 десятин орної землі, тримав худобу. Крім Каті у сім'ї були два сини — Григорій та Павло.

У віці 6—7 років Катя навчилася читати. На сімейній раді було вирішено не віддавати дівчину до школи, щоб зекономити на одязі та взутті. Малювати почала з ранніх років, однак батьки не схвалювали це заняття і забороняли ним займатися.

Про свої перші кроки у мистецтві художниця згадувала:

Украла у матері кусочок білого полотна та взяла вуглину… І я намалюю з одного боку полотнини що-небудь, надивлюсь-намилуюсь, переверну на другий бік – і там те саме. А тоді виперу той кусочок полотна – і знов малюю… А одного разу… намалювала не краєвид, а якихось видуманих птиць… Мені було радісно на душі від того, що я таке зуміла видумати! І дивилась на той малюнок, і сміялась, як божевільна… От мене на цьому вчинку і поймали батько та мати. Малюнок мій зірвали і кинули в піч… «Що ти, скажена, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!..» Але куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, – слідом за мною… Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлася, наділивши мене такою великою любов’ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю во всю шир мого таланту!

Катерина продовжувала малювати потайки від рідних, використовуючи для цього полотно та вугіль. Малювала декорації для драмгуртка, створеного сусідом і родичем Білокурів — Микитою Тонконогом. Пізніше Катерина також грала на сцені цього театру.

У 1922–1923 рр. Катерина дізналася про Миргородський технікум художньої кераміки. Вона вирушає до Миргорода, маючи при собі два малюнки: «копія з якоїсь картинки» і начерк дідівської хати з натури, виконаних уже не на полотнині, а на спеціально для цього придбаному папері.

У технікум Катерину не приймають через відсутність документа про закінчення семирічки. Вражена відмовою, вона повернулася додому пішки.

Малювати не покидала і згодом починає відвідувати драматичний гурток, організований подружжям вчителів  Калитів. Батьки погоджуються на участь доньки у виставах, але за умови, що драмгурток не заважатиме роботі по господарству.

У драмгуртку ставили «Наталку Полтавку» Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ'яненка, «Наймичку» і «Безталанну» Карпенка-Карого, «Матір-наймичку» Тогобочного (інсценізацію «Наймички» Шевченка) тощо. У віці 24–26 років Катерина переважно грає «молодиць».

1928 року дізналася про набір студентів у Київський театральний технікум і вирішує спробувати свої сили. Але ситуація повторюється: їй знову відмовляють з тієї ж причини.

Восени 1934 року робить спробу втопитися в річці Чумгак, внаслідок чого застуджує ноги. Після цієї спроби батько з прокльонами згоджується на заняття доньки малюванням.

Навесні 1940 року Катерина чує по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко^[4]. Звертається до співачки з листом, заадресувавши його: «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко».

До листа додає малюнок калини на шматкові полотна. Малюнок вразив співачку. Порадившись із друзями — Василем Касіяном і Павлом Тичиною — вона звертається у Центр народної творчості, після чого до обласного центру надходить розпорядження знайти Катерину Білокур і поцікавитися її роботами.

Богданівку відвідує Володимир Хитько, що очолював тоді художньо-методичну раду обласного Будинку народної творчості. Декілька картин він показує у Полтаві художнику Матвієві Донцову. 1940 року в Полтавському будинку народної творчості відкривається персональна виставка художниці-самоучки з Богданівки, яка на той час складалася лише з 11 картин.

Виставка мала величезний успіх. Художницю преміюють поїздкою до Москви. У супроводі Володимира Хитька вона відвідує Третьяковську галерею, Пушкінський музей.

1944 — Богданівку відвідує директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай. Пропонує Катерині виставку і закупити картини. Саме завдяки йому Музей українського народного декоративного мистецтва має найкращу колекцію робіт Білокур.

1949 — Катерина Білокур стає членкинею Спілки художників України.

1951 — нагороджена орденом «Знак Пошани», одержала звання Заслуженого діяча мистецтв України.

1956 — одержує звання Народного художника України.

Твори Катерини Білокур регулярно експонувалися на виставках у Полтаві, Києві, Москві та ін.

Три картини Білокур — «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі (1954). Тут їх бачить Пабло Пікассо. Весь світ облітають його слова:

Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!

Він порівнює Білокур із іншою представницею «наївного мистецтва» — Серафіною Луїз. Це звучить тим дивовижніше, що в основному про сучасне йому мистецтво Пікассо відгукувався вкрай негативно.

У художниці з'являються численні друзі, передусім художники і мистецтвознавці, у колі яких вона знаходить розуміння та повагу. Крім зустрічей вона веде з ними тривале листування з Богданівки. Серед її адресатів — поет Павло Тичина і його дружина Лідія Петрівна, мистецтвознавець Стефан Таранушенко, директор Музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай, художники Олена Кульчицька, Матвій Донцов, Емма Гурович та ін. У Богданівці в художниці з'являються учениці: Ольга Бінчук, Тамара Ганжа, Ганна Самарська.

Після закінчення війни сім'я Білокурів стає колгоспниками. 1948 року помирає батько Василь Білокур. Катерина якийсь час живе з хворою матір'ю, а згодом до них переїжджає брат Григорій із дружиною та 5 дітьми. У сім'ї починаються численні сварки.

Навесні 1961 року до болю в ногах додається сильний біль у шлунку. Домашні лікувальні засоби не допомагають, а в богданівській аптеці немає необхідних ліків.

На початку червня 1961 року помирає мати художниці. Того ж року Катерину Білокур відвозять до Яготинської районної лікарні. 10 червня їй роблять операцію, яка нічим не допомагає. У той же день художниця помирає.

Похована в Богданівці. Автор надгробного пам'ятника — скульптор Іван Гончар.

Коли Катерині Білокур було присвоєно звання народного художника України, в Богданівку, раніше богом забуте село, як казала сама художниця, почали навідуватися гості з Києва, її згадують поряд із славетними примітивістами Анрі Руссо, Іваном і Йосипом Генераличами, Марією Примаченко, Ніко Піросманішвілі, Ганною Собачко-Шостак. Катерина Білокур зуміла сягнути вершин успіху і прославити українське мистецтво на цілий світ. Їй довелося пережити осуд і нерозуміння односельців, які вбачали в її заняттях малюванням спробу ухилитися від роботи. Вона зустріла нерозуміння матері, що вважала її малювання безглуздим, і все-таки, подолавши ці такі непрості в сільському житті перешкоди, вона самотужки, крок за кроком відкривала для себе таємниці живопису. Не маючи коштів на фарби й пензлі, готувала 'їх сама з рослин та щетини, не маючи спеціальної художньої освіти, альбомів та книжок, навчалася у природи.

Творчість та художні прийоми

Живопис Білокур — «вишивка» олійними фарбами на полотні. Українська, та й не лише українська, народна вишивка вінчає собою весь процес вироблення тканини, наче розкриває властивість, внутрішню ідею полотна. Катерина Василівна, за власним визнанням в автобіографії, «тіпала, микала, пряла, ткала, шила», «білила», створювала «гарні вишивки». У розумінні художниці полотно — це насамперед те, що можна зшивати, навіть якщо воно записане олією. Її олійний живопис так само вінчає і розкриває ідею полотна, як і українська вишивка. Такого ставлення до полотна професійний станковіст не знає. Для нього полотно — просто зображальна площина поряд із будь-якою іншою зображальною площиною, що підходить йому для реалізації його задумів.

Тло на майже всіх олійних полотнах Катерини Білокур — просте, виконане чистим кольором, найчастіше синім або блакитним. Катерина Василівна навіть не писала тло, а скоріше, фарбувала полотно та вже поверх писала квіти. Цікаво, що художниця користувалася нетрадиційним способом закріплення полотна на підрамнику. Зазвичай, для кожного полотна робиться індивідуальний підрамник, й полотно на ньому закріплюється нерухомо, один раз і назавжди. Підрамник же в Білокур виконує ту ж функцію, що п'яльця для вишивки. Народна художниця, усупереч правилам, кріпила полотно на підрамнику шпагатом, а коли робота була завершена, знімала записане полотно та кріпила на раму інше. Саме так і поводиться вишивальниця, знімаючи вишивку з п'ялець. Робити для кожної картини окремий підрамник для художниці було і складно, і дорого. Ось вона і знайшла дотепний вихід, підказаний їй технологією вишивання.

Здебільшого Катерина Білокур малювала квіти. Нерідко в одній картині поєднувала весняні й осінні — така картина і створювалася з весни до осені. 6 жоржин на картині «Колгоспне поле» малювала три тижні. Окрім квітів Катерина Білокур малювала пейзажі та портрети.

Кожна квіточка, гілочка, ягідка в рослинному світі художниці любовно, ретельно виписані, виділені, обведені світлим обідком. У рослинних композиціях селянської художниці немає єдиного джерела світла; різні елементи освітлені неоднаково і кожний має так би мовити свою точку зору. У рослинному світі Катерини Білокур кожна деталь добре диференційована, виписані навіть прожилки пелюсток, і, враховуючи численність об'єктів — квітів, овочів, фруктів — дивно, що композиція в цілому не розпадається, а тримається дуже добре, картина залишає враження завершеного, замкнутого в собі світу. До того ж, жодна деталь не губиться, а виграє, демонструючи себе. На багатьох її полотнах квіти випромінюють світло.

Улюбленими фарбами Білокур були ультрамарин і синій кобальт. Найвдаліші та чисельніші картини написані саме на синьому тлі. Спочатку Катерина Василівна писала саморобними фарбами з калини, бузини, цибулі. Надалі вона перейшла на ґрунтоване полотно і олійні фарби. У якості розріджувача, як уже було сказано, їй служила лляна олія — і тут рослинне походження.

Катерина Василівна сама робила пензлі з коров'ячої вовни, шерсті котів, вишневих гілочок і жерсті від консервних банок. Саморобний пензлик був настільки тоненьким, що, нагадував голку. Катерина Василівна, послідовністю роботи споріднюється не з професіоналами, а, радше, з українськими вишивальницями рушників, які, одна за одною, вишивають квітку за квіткою.

Отже, в олійному живописі селянської художниці здійснюється внутрішній зв'язок між об'єктом зображення, способом зображення, зображальною площиною та фарбами. Виявлення цих зв'язків дає змогу простежити джерела творчості Катерини Білокур в українській вишивці та ткацтві, у народній традиції, що сягає своїми коренями глибокої архаїки.

Джерело: Вікіпедія

7 грудня в Україні вже вдруге відбувається флешмоб до Дня української хустки.

Вперше його провели у 2019 році. У цей день ініціативна група з депутаток, громадських діячок, акторок театру та кіно, викладачок та інших жінок вирішили започаткувати Всеукраїнський день української хустки.

Ця подія покликана об'єднати жінок різного фаху, віку та національності зі спільною метою зберігати та відновлювати українські традиції.

Флешмоб має назву: "Зроби фото з хусткою", під час якого кожна жінка прикрасить себе автентичним аксесуаром та продемонструє багатовікову красу української жінки.

Введення такого свята на державному рівні ініціювали вінницькі активісти.

Відтак усіх українок закликають робити світлини з хусткою та публікувати у соцмережах із хештегом #УкраїнськаХустка.

З давніх-давен хустка для українців була символом жіночності, вірності й кохання, а також оберегом. Дівчата та жінки носили її протягом усього року. При цьому хустина була обов'язковим головним убором заміжньої жінки.

Також хустка була маркером соціального стану жінки: молодиці носили білі або яскраві хустки, старші жінки – темні, вдови – чорні. Водночас хустина свідчила й про рівень достатку родини, адже заможні жінки носили хустки із дорогих тканин, бідні – із дешевших.

Хустину використовували й у різних обрядах, зокрема весільних. Найпопулярніший – покриття голови нареченої хусткою. Це символізувало вихід із дівоцтва та початок заміжнього життя. Ця традиція, до речі, збереглася в Україні й донині.

Джерело: https://rubryka.com/2020/12/06/den-hustky/