Білоку́р Катери́на Васи́лівна українсьукка художниця, майстриня народного декоративного живопису, представниця «наївного мистецтва» народилася 24 листопада (7 грудня) 1900 року[2]. Батько, Василь Йосипович Білокур, був заможною людиною, мав 2,5 десятин орної землі, тримав худобу. Крім Каті у сім'ї були два сини — Григорій та Павло.
У віці 6—7 років Катя навчилася читати. На сімейній раді було вирішено не віддавати дівчину до школи, щоб зекономити на одязі та взутті. Малювати почала з ранніх років, однак батьки не схвалювали це заняття і забороняли ним займатися.
Про свої перші кроки у мистецтві художниця згадувала:
Украла у матері кусочок білого полотна та взяла вуглину… І я намалюю з одного боку полотнини що-небудь, надивлюсь-намилуюсь, переверну на другий бік – і там те саме. А тоді виперу той кусочок полотна – і знов малюю… А одного разу… намалювала не краєвид, а якихось видуманих птиць… Мені було радісно на душі від того, що я таке зуміла видумати! І дивилась на той малюнок, і сміялась, як божевільна… От мене на цьому вчинку і поймали батько та мати. Малюнок мій зірвали і кинули в піч… «Що ти, скажена, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!..» Але куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, – слідом за мною… Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлася, наділивши мене такою великою любов’ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю во всю шир мого таланту!
Катерина продовжувала малювати потайки від рідних, використовуючи для цього полотно та вугіль. Малювала декорації для драмгуртка, створеного сусідом і родичем Білокурів — Микитою Тонконогом. Пізніше Катерина також грала на сцені цього театру.
У 1922–1923 рр. Катерина дізналася про Миргородський технікум художньої кераміки. Вона вирушає до Миргорода, маючи при собі два малюнки: «копія з якоїсь картинки» і начерк дідівської хати з натури, виконаних уже не на полотнині, а на спеціально для цього придбаному папері.
У технікум Катерину не приймають через відсутність документа про закінчення семирічки. Вражена відмовою, вона повернулася додому пішки.
Малювати не покидала і згодом починає відвідувати драматичний гурток, організований подружжям вчителів Калитів. Батьки погоджуються на участь доньки у виставах, але за умови, що драмгурток не заважатиме роботі по господарству.
У драмгуртку ставили «Наталку Полтавку» Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ'яненка, «Наймичку» і «Безталанну» Карпенка-Карого, «Матір-наймичку» Тогобочного (інсценізацію «Наймички» Шевченка) тощо. У віці 24–26 років Катерина переважно грає «молодиць».
1928 року дізналася про набір студентів у Київський театральний технікум і вирішує спробувати свої сили. Але ситуація повторюється: їй знову відмовляють з тієї ж причини.
Восени 1934 року робить спробу втопитися в річці Чумгак, внаслідок чого застуджує ноги. Після цієї спроби батько з прокльонами згоджується на заняття доньки малюванням.
Навесні 1940 року Катерина чує по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко[4]. Звертається до співачки з листом, заадресувавши його: «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко».
До листа додає малюнок калини на шматкові полотна. Малюнок вразив співачку. Порадившись із друзями — Василем Касіяном і Павлом Тичиною — вона звертається у Центр народної творчості, після чого до обласного центру надходить розпорядження знайти Катерину Білокур і поцікавитися її роботами.
Богданівку відвідує Володимир Хитько, що очолював тоді художньо-методичну раду обласного Будинку народної творчості. Декілька картин він показує у Полтаві художнику Матвієві Донцову. 1940 року в Полтавському будинку народної творчості відкривається персональна виставка художниці-самоучки з Богданівки, яка на той час складалася лише з 11 картин.
Виставка мала величезний успіх. Художницю преміюють поїздкою до Москви. У супроводі Володимира Хитька вона відвідує Третьяковську галерею, Пушкінський музей.
1944 — Богданівку відвідує директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай. Пропонує Катерині виставку і закупити картини. Саме завдяки йому Музей українського народного декоративного мистецтва має найкращу колекцію робіт Білокур.
1949 — Катерина Білокур стає членкинею Спілки художників України.
1951 — нагороджена орденом «Знак Пошани», одержала звання Заслуженого діяча мистецтв України.
1956 — одержує звання Народного художника України.
Твори Катерини Білокур регулярно експонувалися на виставках у Полтаві, Києві, Москві та ін.
Три картини Білокур — «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі (1954). Тут їх бачить Пабло Пікассо. Весь світ облітають його слова:
| Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ! |
Він порівнює Білокур із іншою представницею «наївного мистецтва» — Серафіною Луїз. Це звучить тим дивовижніше, що в основному про сучасне йому мистецтво Пікассо відгукувався вкрай негативно.
У художниці з'являються численні друзі, передусім художники і мистецтвознавці, у колі яких вона знаходить розуміння та повагу. Крім зустрічей вона веде з ними тривале листування з Богданівки. Серед її адресатів — поет Павло Тичина і його дружина Лідія Петрівна, мистецтвознавець Стефан Таранушенко, директор Музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай, художники Олена Кульчицька, Матвій Донцов, Емма Гурович та ін. У Богданівці в художниці з'являються учениці: Ольга Бінчук, Тамара Ганжа, Ганна Самарська.
Після закінчення війни сім'я Білокурів стає колгоспниками. 1948 року помирає батько Василь Білокур. Катерина якийсь час живе з хворою матір'ю, а згодом до них переїжджає брат Григорій із дружиною та 5 дітьми. У сім'ї починаються численні сварки.
Навесні 1961 року до болю в ногах додається сильний біль у шлунку. Домашні лікувальні засоби не допомагають, а в богданівській аптеці немає необхідних ліків.
На початку червня 1961 року помирає мати художниці. Того ж року Катерину Білокур відвозять до Яготинської районної лікарні. 10 червня їй роблять операцію, яка нічим не допомагає. У той же день художниця помирає.
Похована в Богданівці. Автор надгробного пам'ятника — скульптор Іван Гончар.
Коли Катерині Білокур було присвоєно звання народного художника України, в Богданівку, раніше богом забуте село, як казала сама художниця, почали навідуватися гості з Києва, її згадують поряд із славетними примітивістами Анрі Руссо, Іваном і Йосипом Генераличами, Марією Примаченко, Ніко Піросманішвілі, Ганною Собачко-Шостак. Катерина Білокур зуміла сягнути вершин успіху і прославити українське мистецтво на цілий світ. Їй довелося пережити осуд і нерозуміння односельців, які вбачали в її заняттях малюванням спробу ухилитися від роботи. Вона зустріла нерозуміння матері, що вважала її малювання безглуздим, і все-таки, подолавши ці такі непрості в сільському житті перешкоди, вона самотужки, крок за кроком відкривала для себе таємниці живопису. Не маючи коштів на фарби й пензлі, готувала 'їх сама з рослин та щетини, не маючи спеціальної художньої освіти, альбомів та книжок, навчалася у природи.
Творчість та художні прийоми
Живопис Білокур — «вишивка» олійними фарбами на полотні. Українська, та й не лише українська, народна вишивка вінчає собою весь процес вироблення тканини, наче розкриває властивість, внутрішню ідею полотна. Катерина Василівна, за власним визнанням в автобіографії, «тіпала, микала, пряла, ткала, шила», «білила», створювала «гарні вишивки». У розумінні художниці полотно — це насамперед те, що можна зшивати, навіть якщо воно записане олією. Її олійний живопис так само вінчає і розкриває ідею полотна, як і українська вишивка. Такого ставлення до полотна професійний станковіст не знає. Для нього полотно — просто зображальна площина поряд із будь-якою іншою зображальною площиною, що підходить йому для реалізації його задумів.
Тло на майже всіх олійних полотнах Катерини Білокур — просте, виконане чистим кольором, найчастіше синім або блакитним. Катерина Василівна навіть не писала тло, а скоріше, фарбувала полотно та вже поверх писала квіти. Цікаво, що художниця користувалася нетрадиційним способом закріплення полотна на підрамнику. Зазвичай, для кожного полотна робиться індивідуальний підрамник, й полотно на ньому закріплюється нерухомо, один раз і назавжди. Підрамник же в Білокур виконує ту ж функцію, що п'яльця для вишивки. Народна художниця, усупереч правилам, кріпила полотно на підрамнику шпагатом, а коли робота була завершена, знімала записане полотно та кріпила на раму інше. Саме так і поводиться вишивальниця, знімаючи вишивку з п'ялець. Робити для кожної картини окремий підрамник для художниці було і складно, і дорого. Ось вона і знайшла дотепний вихід, підказаний їй технологією вишивання.
Здебільшого Катерина Білокур малювала квіти. Нерідко в одній картині поєднувала весняні й осінні — така картина і створювалася з весни до осені. 6 жоржин на картині «Колгоспне поле» малювала три тижні. Окрім квітів Катерина Білокур малювала пейзажі та портрети.
Кожна квіточка, гілочка, ягідка в рослинному світі художниці любовно, ретельно виписані, виділені, обведені світлим обідком. У рослинних композиціях селянської художниці немає єдиного джерела світла; різні елементи освітлені неоднаково і кожний має так би мовити свою точку зору. У рослинному світі Катерини Білокур кожна деталь добре диференційована, виписані навіть прожилки пелюсток, і, враховуючи численність об'єктів — квітів, овочів, фруктів — дивно, що композиція в цілому не розпадається, а тримається дуже добре, картина залишає враження завершеного, замкнутого в собі світу. До того ж, жодна деталь не губиться, а виграє, демонструючи себе. На багатьох її полотнах квіти випромінюють світло.
Улюбленими фарбами Білокур були ультрамарин і синій кобальт. Найвдаліші та чисельніші картини написані саме на синьому тлі. Спочатку Катерина Василівна писала саморобними фарбами з калини, бузини, цибулі. Надалі вона перейшла на ґрунтоване полотно і олійні фарби. У якості розріджувача, як уже було сказано, їй служила лляна олія — і тут рослинне походження.
Катерина Василівна сама робила пензлі з коров'ячої вовни, шерсті котів, вишневих гілочок і жерсті від консервних банок. Саморобний пензлик був настільки тоненьким, що, нагадував голку. Катерина Василівна, послідовністю роботи споріднюється не з професіоналами, а, радше, з українськими вишивальницями рушників, які, одна за одною, вишивають квітку за квіткою.
Отже, в олійному живописі селянської художниці здійснюється внутрішній зв'язок між об'єктом зображення, способом зображення, зображальною площиною та фарбами. Виявлення цих зв'язків дає змогу простежити джерела творчості Катерини Білокур в українській вишивці та ткацтві, у народній традиції, що сягає своїми коренями глибокої архаїки.
Джерело: Вікіпедія
Немає коментарів:
Дописати коментар