29 січня в Україні - День пам’яті Героїв Крут

Бій під Крутами став символом героїзму молодого покоління в боротьбі за незалежність України.

У 1917 році постала Українська Центральна Рада та створена нею Українська Народна Республіка.

Прихід до влади у Росії більшовиків у жовтні 1917 році становив загрозу для України. Вони прагнули встановити контроль над Україною. У грудні більшовицький уряд Росії (Рада народних комісарів) направив ультиматум Українській Центральній Раді. В ньому йшлося про виконання таких умов: дозволити переміщення більшовицьких військ із фронту на Дон і відмовитися від утворення Українського фронту. Українці відхилили вимоги і звинуватили росіян у розпалюванні ворожнечі. Раднарком, своєю чергою, оголосив Центральну Раду “в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні”.

7 січня 1918 року більшовики оголосили загальний наступ на Україну. У середині січня 1918-го вони встановили контроль майже на всьому Лівобережжі та просувалися на Київ. За таких умов 22 січня 1918 року Українська Центральна Рада ІV Універсалом проголосила незалежність Української Народної Республіки.

Напередодні бою

Після захоплення Полтави, вздовж залізниці на захід наступала більшовицька так звана 1-а Революційна армія, а з Гомеля на Бахмач – 2-а. Саме там, де сходилися дві залізничні колії, вони планували об’єднатися.

Тривалий час найбоєздатнішою українською частиною на Чернігівщині був бойовий відділ 1-ї Української військової юнацької школи сотника Аверкія Гончаренка. Спільно з іншими військовими підрозділами та добровольцями 25–27 січня вони героїчно обороняли вузлову залізничну станцію Бахмач. Однак під загрозою оточення оборонці змушені були відступити до станції Крути, де почали укріплюватися.

28 січня у Бахмачі обидві радянські армії з’єдналися. Командував ними Михайло Муравйов. Більшовики почали рухатися в бік Києва. На підступах до столиці Муравйов закликав: “Наше бойове завдання – взяти Київ... Жаліти київських мешканців нема чого, вони терпіли гайдамаків – нехай знають нас і одержать відплату. Жодного жалю до них! Кров’ю заплатять вони нам. Якщо треба, то каменя на камені не залишимо”.

Проте вже наступного дня на станції Крути їхній наступ зупинили українські частини, до яких підійшло підкріплення – учні Київської юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького та Помічного студентського куреня Січових стрільців (18–20-річні юнаки з Університету святого Володимира, Українського народного університету, Київської гімназії Кирила та Мефодія). Здебільшого вони були неготовими до військових дій і мали погане озброєння. До курсантів юнацької школи, студентів і гімназистів приєдналися близько 80 добровольців із підрозділів Вільного козацтва з Ніжина.

29 січня 1918 року на залiзничнiй платформi в Крутах перебувало до 520 українських воякiв, юнакiв і студентiв, озброєних 16 кулеметами та однією гарматою. Росіяни вдесятеро переважали, мали бронепотяг та артилерію.

Військами УНР під Крутами командував Аверкій Гончаренко. Завдяки вигідній позиції і героїзму, українцям вдалося завдати росіянам значних втрат і стримати наступ до темряви. Потім, під тиском ворога, українські бійці організовано відступили до ешелонів і вирушили в бік Києва, руйнуючи за собою залізничні колії. Але одна студентська чота – 27 хлопців, заблукавши у темряві, повернулися до станції Крути, яка на той час уже була зайнята більшовиками. Вони потрапили в полон. Хлопців катували, а потім стратили. Згодом майже всіх героїв поховали на Аскольдовій могилі у Києві.

Українців під Крутами загинуло, за різними оцінками, 70–100 осіб. На сьогоднi вiдомi прiзвища 20 з них. Це студенти Народного унiверситету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти Київського унiверситету святого Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гiмназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич, Григiр Пiпський, Іван Сорокевич, Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич.

Втрати бiльшовицьких вiйськ сягали 300 воякiв.

Брестський мирний договір

Затримавши ворога на чотири дні, українські війська дали змогу укласти мир між урядом Української Народної Республіки і державами Четверного союзу. Перемовини закінчилися 9 лютого 1918 року підписанням Брестського мирного договору. Він визначав:

• визнання Четверним союзом самостійної Української Народної Республіки суб’єктом міжнародних відносин;

• спільні кордони УНР та Австро-Угорщини на довоєнних межах (Холмщина та Підляшшя відходили Україні); Східна Галичина та Буковина виділені в окремий коронний край;

• кордон із Польщею, що мав бути визначений комісією “на основі етнографічних відносин і бажань людности”;

• відмову сторін від взаємних претензій на відшкодування збитків, спричинених війною;

• обмін військовополоненими та встановлення дипломатичних відносин;

• постачання УНР іншій стороні до 31 липня 1918 року 60 мільйонів пудів хліба, 2750 тисяч пудів м’яса, іншої сільгосппродукції та промислової сировини;

• додаткову умову – грошова позика в 1 мільярд карбованців і збройна допомога Українській Народній Республіці у боротьбі з більшовиками.

Тим часом 4 лютого 1918 року більшовицькі війська Михайла Муравйова підійшли до Києва. Під гуркіт гармат Центральна Рада приймала важливі закони – про ліквідацію права власності на землю та демобілізацію.

Через два дні почався масований артилерійський обстріл, ще через 3 дні муравйовці ввірвалися у місто. 11 лютого 1918 року більшовики проголоcили в Києві Українську Робітничо-Селянську Республіку та її Народний секретаріат.

У квітні 1918 року завдяки підтримці німецьких та австро-угорських військ (відповідно до Брестського договору) українці звільнили від більшовиків майже всю Україну. Отже, бій під Крутами став боєм за майбутнє України.

Завдяки звитязі та сміливості українських вояків ворожий наступ більшовиків на Київ було зупинено на кілька днів, коли тривали переговори між Українською Народною Республікою і країнами Четверного союзу. Важливо було, аби на той момент українська столиця перебувала під контролем Центральної Ради. 9 лютого 1918 року Брестський мирний договір було підписано. Він означав визнання самостійної Української Народної Республіки суб’єктом міжнародних відносин.

Важливі акценти:

– бій під Крутами став успішною оборонною операцією з переважаючими силами ворога, наступ якого зупинив на декілька днів. Це дало змогу представникам Української Народної Республіки підписати Брестський мирний договір із країнами Четверного союзу;

– Брестський мир означав визнання самостійної Української Народної Республіки суб’єктом міжнародних відносин;

– незалежність Української Народної Республіки довелося захищати від російської військової агресії, ворогові протистояли молоді добровольці;

– згодом українські війська за підтримки німецьких та австро-угорських (відповідно до Брестського договору) звільнили від більшовиків практично всю Україну;

– події Української революції засвідчили: державність без армії неможлива;

– сміливість та жертовність учасників бою зробила їх прикладом для майбутніх поколінь захисників України. З ними порівнюють захисників Донецького аеропорту в теперішній російсько-українській війні. Тому Героїв Крут називають першими кіборгами.

Джерело: https://www.ukrinform.ua/.../2865029-102-roki-bou-pid...

22

Охоплено людей

4

Engagements

Просувати допис

33

Україна на державному рівні вшановує жертв трагедії.

27 січня, у світі відзначають Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту.

Генеральна асамблея ООН ухвалила 1 листопада 2005 року Резолюцію № 60/7, у якій говориться, що «Голокост, який привів до знищення однієї третини євреїв і незліченної кількості представників інших національностей, буде завжди слугувати всім людям пересторогою про небезпеки, які приховують у собі ненависть, фанатизм, расизм та упередження…».

Цей день було обрано не випадково: саме 27 січня 1945 року війська 1-го Українського фронту увійшли до нацистського табору смерті Аушвіц. Цей розташований в 70 кілометрах від Кракова. Всього у фашистських таборах смерті було знищено шість мільйонів євреїв і мільйони людей інших національностей, з них від 2,2 до 2,5 мільйона – на території колишнього Радянського Союзу.

Для України печальним символом Голокосту є Бабин Яр. Під час Другої світової війни фашисти використовували це урочище як місце масових розстрілів. Корінні кияни пам’ятають про страшні події вересня 1941 року, коли Київ окупували німецькі війська.

«На слуху» у людей також Янівський концентраційний табір у Львові або ж Дробицький яр у Харкові – але географія розстрілів євреїв та людей інших національностей у роки Голокосту на теренах України значно ширша, каже доцент київського Національного університету імені Шевченка Андрій Руккас. Відтак, за його словами, в Україні відсутня повна картина реальної кількості знищених під час Голокосту людей. Пройшовши через страхіття Голодомору (1932-1933р.), українці як ніхто інший розуміють біль єврейського народу.

Голокост з грецької перекладається як «всеспалення» й означає систематичне переслідування і знищення (геноцид) євреїв нацистською Німеччиною і колабораціоністами протягом 1933–1945 років. У ширшому розумінні, голокост – систематичне гоніння і знищення людей за ознакою їхньої расової, етнічної, національної належності, сексуальної орієнтації або генетичного типу як неповноцінних, шкідливих. Міжнародне співтовариство "беззастережно засуджує всі прояви релігійної нетерпимості, підбурювання, переслідування або насильства щодо окремих осіб або громад, зумовлені етнічним походженням або релігійними віруваннями, де б вони не мали місце", - йдеться в тексті резолюції. Справжні і майбутні покоління не повинні забувати уроків наших загальнолюдських і настільки трагічних катастроф, інакше може виникнути дуже високий ризик повторення подібних моментів у майбутньому. У цей день, День скорботи і пам’яті, ми приєднуємося до загальної печалі і прагнемо співчувати всьому цьому болю та втраті, ім’я якої Голокост. Її ніяк не заповнити. Вже не запобігти. Але нехай живе надія, що подібного більше ніколи не повторитися! Будемо пам’ятати...

Про ці трагічні події ви зможете прочитати в книгах, які оповідають про криваві роки Другої світової війни, про смертний вирок, винесений єврейському народові, про людей усіх національностей, котрі стали жертвами фашизму.

Їм – неоплаканим і невідспіваним...

Їм – похованим без труни й молитви,

позбавленим могили й шани –

присвячується цей день-реквієм.

Пом'янімо мільйоннії жертви Голокосту…

Детальніше:

https://uk.wikipedia.org/.../%D0%93%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0...

https://armyinform.com.ua/.../sogodni-mizhnarodnyj-den.../

Олександр Ірванець - український поет, прозаїк, драматург і перекладач.

 

Народився 24 січня 1961 року у Львові. Виростав у Рівному. Закінчив 8 класів Рівненської СШ № 18 (1976), Дубенське педагогічне училище (1980) та Літературний інститут імені Горького (Москва, 1989). Після випуску із педагогічного училища кілька років вчителював (1980-ті роки)^[2].

Твори перекладалися англійською, німецькою, французькою, шведською, польською, чеською, білоруською, російською, італійською, хорватською мовами. Наприклад, роман «Рівне/Ровно» у 2006 році було перекладено польською мовою і на сьогоднішній день вже двічі видано в Польщі видавництвом «Prószyński i S-ka».^[2][3]

17 квітня 1985 разом із Юрієм Андруховичем та Віктором Небораком заснував літературне угруповання Бу-Ба-Бу. Підскарбій Бу-Ба-Бу.

З 1993 року постійно мешкає в Ірпені під Києвом.

З початку 2000-х працює в драматургії та прозі. Автор понад двох десятків книг та численних публікацій у часописах і альманахах Європи й Америки. П’єси Олександра Ірванця були поставлені у різних країнах, зокрема у Німеччині, Україні та Польщі.^[2]

Відомий Facebook-блоґер^[4].

Є членом білоруського ПЕН-клубу, Українського ПЕН, героєм пісні гурту ВІА «ОВВА»^[5].

Одружений з художницею Оксаною Цюпою.

Книги 

• «Вогнище на дощі» (Львів: Каменяр, 1986)
• «Тінь великого класика» (Київ: Молодь, 1991
• «Рівне/Ровно (Стіна)» (2001; Львів: Кальварія, 2002
• перевидання (Київ: Факт, 2006)
• перевидання (Харків: Фоліо, 2010
• «Вірші останнього десятиліття» (Львів: Кальварія, 2001
• «П'ять п'єс» (Київ: Смолоскип, 200
• «Очамимря: Повість та оповідання» (Київ: Факт, 2003)
• «Любіть!..» (Київ: Критика, 2004)
• «Лускунчик-2004» (Київ: Факт, 2005)
• «Преамбули і тексти. Збірка поезій» (Київ: Факт, 2005)
• «Хвороба Лібенкрафта», роман (Харків: Фоліо, 2010)
• «Мій хрест» (Харків: Фоліо, 2010; серія «Графіті», післямова Сергія Жадана)
• «Сатирикон — ХХІ» (Харків: Фоліо, 2011)
• «П'яте перо» Вибрана есеїстика (Луцьк: Твердиня, 2011)
• «Пісні війни»: вірші останніх років (Київ: Дух і літера, 2014)
• «Харків 1938» (Київ: Laurus, 2017)

«Сатирикон ХХІ» (2011)

Після видання «Сатирикон — ХХІ» (2011) здійснив всеукраїнський тур з презентацією книги, і протягом 24 березня — 19 квітня 2011 року представляв видання у Житомирі (Житомирська обласна універсальна наукова бібліотека ім. Олега Ольжича), Вінниці (книгарня «Є»), Луцьку (бібліотека Волинського національного університету ім. Лесі Українки), Тернополі (книгарня «Ярослав Мудрий» та арт-кафе «Коза»), Луганську (Луганський національний університет імені Тараса Шевченка, бібліотека Українсько-канадського центру «Відродження»), Дніпропетровську (Національний гірничий університет України, Дніпропетровський музей «Літературне Придніпров'я»), Харкові (книгарня «Університетський будинок книги», книгарня «Є»"), Львові (магазин «Книги Фоліо», книгарня «Є»"), Рівному (Рівненська обласна універсальна наукова бібліотека), Києві (Інститут журналістики, Київський національний університет ім. Т. Г. Шевченка, книгарня «Є»)^[6][7].

Книгу видано до його 50-річного ювілею письменника та 30-річчям його творчої діяльності видавництвом «ФОЛІО», яке й організувало тур підтримку цього видання. Книга «Сатирикон-XXI» містить основний масив доробків письменника, як прозових, так і поетичних. Окрім творів, виданих раніше (романів, оповідань та віршів автора), до цієї книжки увійшли нові твори. Серед нових доробків, зокрема, у «Сатириконі» представлені поема «Білорусь» та оповідання « Play the game»^[6].

Книги у перекладах

• Ołeksandr Irwaneć «Recording i inne utwory» (Kraków: Księgarnia Akademicka, 2001)
• Ołeksandr Irwaneć «Riwne / Rowno» (Warszawa: Prószyński i S-ka, 2006; 2007)
• Аляксандар Ірванец «Роўна/Ровно». Выбраныя творы. Пераклад з украінскай Уладзімера Арлова. (Мінск, Выдавец Зьміцер Колас, 2007.)
• Oleksandr Irvanec` «Pet kazalisnih komada». S ukrainskog izvornika preveo Aleksa Pavlesin. (Zagreb, rujan 2010.)
• Oleksander Irvanec «NEPRIČAKOVANI VERZI». Prevedel Borut Kraševec. Ljubljana, Študentska založba, 2012.
• Ołeksandr Irwaneć «Choroba Libenkrafta» Wroclaw, Biuro literackie, 2013

Переклади

Перекладає з білоруської, польської, російської, французької та чеської мов.

З російської:

• Григорій Остер «Шкідливі поради» (Київ: Видавництво «Школа», 2002)
• Григорій Остер «Задачник з математики» (Київ: Видавництво «Школа», 2002)
• Олег Грігор'єв «Ґави і роззяви» (Київ: Грані-Т, 2008)

З білоруської:

• Васіль Бикав «Ходільці: оповідання» (Київ: Факт, 2005)
• Уладзімір Арлов «Реквієм для бензопилки» (Київ: Факт, 2005)

З польської:

• Януш Корчак «На самоті з Богом. Молитви тих, котрі не моляться» (Київ: Дух і літера, 2003)
• Януш Ґловацький «Четверта сестра» (2007)
• Януш Ґловацький «Антигона в Нью-Йорку» (2008)
• Януш Ґловацький «З голови» (Львів, «Астролябія» — 2009)

З французької:

• Ів Брусса

Джерело  Вікіпедія

130 років від дня народження П.Г.Тичини.

 

Павло Григорович тичина ародився 27(15) січня 1891 р. у селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії (тепер Бобровицького району Чернігівської області). Походить зі старовинного козацького роду (його пращур, за родинним переказом, був полковником у Богдана Хмельницького). Батько майбутнього поета був сільським дяком — вчителем «школи грамоти». Змалку виявив хист до музики, малювання і віршування. В 1900—1907 рр. навчався в Чернігівському духовному училищі (бурсі), в 1907—1913 — в Чернігівській духовній семінарії. Згодом, навчаючись у Київському комерційному інституті, працював у газеті «Рада». На цей час припало його ознайомлення з новітнім українським мистецтвом, особисте знайомство з найвідомішими його представниками. В 1913—1914 рр. — у редакції ліберального україномовного журналу «Світло», а після його закриття — в Чернігівському статистичному бюро. У 1916—1917 рр. — помічник хормейстера в українському театрі М.К.Садовського. 1920 року подорожував із капелою К.Стеценка «Думка» Правобережною Україною від Києва до Одеси. Того ж року організував хор (з 1921 р. — Капела-студія імені М.Леонтовича), з яким виступав до 1923 року. З 1923 по 1934 рік — співредактор журналу «Червоний шлях» (Харків). Входить до заснованої 1923 р. Спілки пролетарських письменників України «Гарт». 1926 року взяв активну участь у створенні ВАПЛІТЕ (Вільної Академії пролетарської літератури) з М.Г.Хвильовим на чолі, куди увійшли й колишні члени «Гарту». З 1929 р. — дійсний член Академії наук Української РСР, у 1936—1939 рр. і в 1940—1943 рр. очолює Інститут літератури АН УРСР. З 1947 р. — член-кореспондент Болгарської АН, доктор філології. 1943—1948 рр. — міністр освіти УРСР. З 1953 по 1959 рік — голова Верховної Ради УРСР, заступник голови Ради Національностей ВР УРСР, член багатьох товариств, комітетів, президій, кавалер орденів і медалей. Лауреат Державної премії СРСР (1941), Державної премії УРСР імені Т.Г.Шевченка (1962). 1967 року отримав звання Герой Соціалістичної Праці. Помер 16 вересня 1967 року в Києві. Багаторічна експлуатація імені й авторитету митця тоталітарною системою стала причиною його глибокого внутрішнього конфлікту із самим собою, призвела до падіння його реноме як поета в очах співвітчизників і світової громадськості. У сучасників виявилося неоднозначне ставлення до його творчості, небажання вникати в її приховані підтексти і мотиви. П.Г.Тичина гостро відчував трагізм свого становища в ролі гвинтика тоталітарної ідеологічної машини (що засвідчено, зокрема, його власними оцінками, аналізом його творчості, характером стосунків з іншим видатним українським поетом — Євгеном Маланюком). П.Г.Тичина починав як поет у 1906—1910 рр. з наївного наслідування народних пісень та творів Т.Г.Шевченка. Перші друковані твори молодого поета з’явилися 1912 р. Подією величезної ваги в новочасній українській літературі став вихід у світ першої збірки віршів «Сонячні кларнети» (1918), пройнятої сонячною вірою в життя, людину, в рідний знедолений народ. Ця книга одразу поставила 27-літнього поета поруч із першорядними митцями новочасного українського відродження. За визначенням Г.Грабовича (США), рання символістська система Тичини побудована на злитті традиційного, народного й неповторного, індивідуального, на коливанні між реальністю і мрією, естетичному сприйнятті космосу й резонуючого «я»... В основі шукань митця, на думку дослідників, — давній філософсько-культурологічний код: людське «я» і Бог, Всесвіт. Тичина рано утвердився в думці про поезію як синтетичний вид мистецтва. На практиці це обернулося перенесенням у площину поезії засобів суміжних мистецтв: у «Сонячних кларнетах» звук подається «забарвленим», колір — «озвученим», зорові образи чергуються зі слуховими. У віршах цього періоду можна знайти перегуки з Рабіндранатом Тагором, Волтом Вітменом, Емілем Верхарном, однак при цьому вони, ці вірші, лишаються самобутніми і самодостатніми. Великий вплив на П.Г.Тичину справили М.М.Коцюбинський (вони часто зустрічалися і спілкувалися в останній період життя Коцюбинського у Чернігові), О.М.Пєшков (Максим Горький). За трагічною напруженістю, емоційністю й філософічністю творчість П.Г.Тичини зіставляють з творчістю реформатора англійської поетичної мови Томаса С.Еліота, лауреата Нобелівської премії (1948 р.). Серед композиторів і художників йому були духовно близькими Ліст, Берліоз, Римський-Корсаков, Микалоюс Чурльоніс та Мартирос Сар’ян. Протягом життя П.Г.Тичини існував постійний і надзвичайний тиск на нього, на його творчу активність. Імпресіонізм і особливий композиційний характер його творів, починаючи зі збірок «Плуг» (1920) і «Вітер з України» (1924), дедалі більше пом’якшується і замінюється спершу риторичними, а далі й абстрактними формулюваннями. Переломною в творчості поета вважається збірка «Чернігів» (1931 р.), яка означила його перехід в число «офіціозних» авторів. Однак творчість П.Г.Тичини й після цього не вписується в прокрустове ложе простих схем: його приховане протистояння з тоталітаризмом на цьому не припиняється. Це засвідчують окремі поетичні, літературознавчі, публіцистичні твори пізнішого часу: «Григорій Сковорода» (1939), «Похорон друга» (1942), «Творча сила народу», «Геть брудні руки від України» (1943) та деякі інші. Незважаючи на згубний для творця вплив тоталітарної системи, П.Г.Тичина в галузі поезії, прози, публіцистики, а також у науково-критичних працях виявив себе одним із найосвіченіших радянських письменників, чия ерудиція охоплювала суміжні з літературою види мистецтва — музику і живопис. За життя він встиг звідати не тільки розчарування, а й щиру дружбу, любов (у цьму виявилася його перевага над бездушною системою, заложником якої був). Похований П.Г.Тичина на Байковому кладовищі в Києві.

Джерело: Бібліотека української літератури 

Історичний шлях "Сонячних кларнетів"

День Соборності України.

22 січня 1919 р. у Києві на Софійській площі відбулися урочисті збори, на яких був проголошений Акт Злуки (об'єднання) українських земель, засвідчений Універсалом про об'єднання УНР і ЗУНР в єдину Велику Україну. Ним стверджувалось об'єднання двох тодішніх держав, що постали на уламках Російської і Австро-Угорської імперій в єдину соборну Українську державу, яка відтоді ставала гарантом загальнонаціональних інтересів українців. Століттями розірваний український народ визволився з неволі і возз'єднався на своїй землі в єдиній Українській державі.

Головні урочистості проголошення злуки проходили на Софійській площі. При вході з вулиці Володимирської на Софійську площу було зведено тріумфальну арку, прикрашену старовинними гербами. Рівно о 12:00 годині розпочалася урочиста церемонія проголошення Акта злуки. На масовому вічі посол Західноукраїнської Народної Республіки Л. Цегельський зачитав та передав грамоту Національної Ради «Про об'єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Великою Східною Україною» голові Директорії Володимиру Винниченку.

Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх самовизначення, становлення політичної нації. Уперше за 600 років він став реальним кроком до об'єднання українських земель, що вплинув на подальші національно-політичні процеси в Україні.

Наступного дня, 23 січня, розпочався Трудовий конгрес України, який мав виконувати функцію всеукраїнського парламенту. Акт злуки було затверджено вищим законодавчим органом України. На основі цих рішень Західноукраїнська Народна Республіка перейменовувалась у Західну область УНР (ЗО УНР). Єдиним державним гербом став тризуб замість раніше затвердженого для ЗУНР золотого лева на блакитному полотні.

22 січня 1939-го відбулося  вперше за 20 років офіційне святкування Соборності.. Відбулось це у Карпатській Україні (м. Хуст), на той час — автономній республіці Чехословацької республіки. Це був чудовий привід нагадати закарпатцям про волю, висловлену на з'їзді Всенародних зборів українців у Хусті 21 січня 1919-го про приєднання Закарпаття до Української Народної Республіки зі столицею у Києві, і легітимізувати тим самим свою програму побудови Української держави на базі «закарпатського П'ємонту».

Це була не просто маніфестація, а найбільша за 20 років перебування краю у складі Чехословаччини демонстрація місцевого населення за участю 30 тис. люду, яке з'їхалось до столиці Карпатської України з усіх куточків краю.

Символічно, що Закарпаття вписало й наступну сторінку в історію Дня соборності України: через незнання комуністами історії України, в 1946 році саме 22 січня Верховна Рада УРСР включила Закарпаття до складу УРСР

Джерело: Вікіпедія