понеділок, 28 серпня 2017 р.

Свято книги "Душа, закохана у Слово"



Кохання — одне з найкращих і найглибших людських почуттів, невичерпне та вічне, як саме життя. Його сила облагороджує, робить людину добрішою і кращою, спрямовує на величні діла і героїчні вчинки, а іноді змушує тяжко страждати. Кажуть, що про любов сказано все, але не всіма. Тобто кожен, поет він чи прозаїк, драматург чи людина зовсім не причетна до літератури, у житті обов’язково "пише" свою неповторну історію кохання.
Українська інтимна лірика — найбагатша, співуча, широка. Поети, здебільшого, передають чудовою мовою свої емоції, які "матеріалізуються" (тут це книжкове слово доречно) і ллються до інших людей, "заряджають" їх тим духовним станом, що пережив поет. Тому спілкування з поезією збагачує духовний світ людини й неодмінно додає йому шляхетності.

Стояла я і слухала весну,
Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну,
То знов таємно-тихо шепотіла.
Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії.
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.

Ці рядки вийшли з-під пера талановитої поетеси Лесі Українки.
Учасники свята

Згадаємо Івана Франка і Ольгу  Рошкевич,  їхнє чисте і світле кохання. У листі до Агатангела Кримського Іван Якович писав: «Ще у гімназії я влюбився у дочку одного руського попа. Наша любов тяглася 10 літ, батьки зразу були схильні мені, надіючись, що зроблю блискучу кар’єру, але по моїм процесі 1878-1879 рр. заборонили мені з’являтися в своїм домі, а в 1880 році присилували панну вийти заміж за іншого… Се був для мене важкий удар». Він любив її усе життя. Ідеал не перестає ніколи бути ідеалом, якщо його навіть втрачають.

Як почуєш вночі край свойого вікна,
Що хтось плаче і хлипає важко,
Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна,
Не дивися в той бік, моя пташко!
Се не та сирота, що без мами блука,
Не голодний жебрак, моя зірко,
Се розлука моя, невтишима туга,
Се любов моя плаче так гірко.                                     

Яскравою зорею на небосхилі української поезії спалахнула творчість Олександра Олеся. Олесь з’явився у саду української поезії, наче влетів  соловей і затьохкав, і зачарував. У кожному вірші билася пісня, як пташка, в рядках звучали мелодії, які композитори підхоплювали і охоче клали поезії на музику. Його поезії про кохання мелодійні і ніжні, і ніби самі переливаються у музику.

Сміються, плачуть солов'ї
І б'ють піснями в груди:
«Цілуй, цілуй, цілуй її, —
Знов молодість не буде!
Ти не дивись, що буде там,
Чи забуття, чи зрада:
Весна іде назустріч вам,
Весна в сей час вам рада.
На мент єдиний залиши
Свій сум, думки і горе —
І струмінь власної душі
Улий в шумляче море.
Лови летючу мить життя!
Чаруйсь, хмілій, впивайся
І серед мрій і забуття 
В розкошах закохайсь...

Лірика Максима Рильського допомагає зрозуміти одну із наймудріших істин: «Вміє роставатись той, хто вмів любить». Інтимна лірика М. Рильського — це перевірене роками почуття до жінки: від юнацьких захоплень до любові мудрої і досвідченої людини: 

Яблука доспіли, яблука червоні!..
Вже й любов доспіла під промінням теплим,
І її зірвали радісні уста…
...Гей, поля жовтіють, і синіє небо
Плугатар у полі ледве маячить…
Поцілуй востаннє, обніми востаннє;
Вміє роставатись той, хто вмів любить...
...Всю душу — за усміх, хоч, може, й нещирий,
Всю душу — за голос, хоч, може, й лукавий,
За щастя без міри, за муку без міри,
За те, що ти, може, — лиш вицвіт уяви!..

Володимира Сосюру називають “українським Єсеніним”, співцем кохання. Це йому належать слова, які б хотіла почути кожна дівчина чи жінка, в яку
епоху вона не жила:

Так ніхто не кохав.
Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання...
Дише тихо і легко в синяву вона, простягає до зір свої руки...
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки...

Тема кохання наскрізна в творчості Ліни Костенко. Її інтимна поезія — це класика української любовної лірикиПро правдивість поезії Ліни Костенко свідчить те, що вірші поетеси люблять люди різного віку. Кожна жінка ніби впізнає себе в них:
Спини мене, отямся і отям,
Така любов буває раз в ніколи,
Вона ж промчить над зламаним життям,
За нею будуть бігти видноколи.
Вона ж порве нам спокій до струни,
Вона ж слова поспалює вустами,
Спини ж мене і схамени,
Ще поки можу думати — востаннє.
Ще поки можу, але вже не можу,
Настала черга й на мою зорю.
Чи біля тебе душу відморожу,
Чи біля тебе полум'ям згорю...

Ліна Вовк та Любов Пшенична
Своїми роздумами про це велике почуття поділиться Пшенична Любов Антонівна і зачитала вірші .

«Прощання словянки»
У неї очі – ягоди аронії,
З вологим блиском ранньої роси.
Воркують двоє, гріючись долонями,
На відстані розлучої сльози.
Голублять сірі – битвами остуджені,
Схолоджені в окопах вдалині.
Обручки сяють – щойно лиш одружені.
Ячить любов, розпята на війні.
І стільки в тому смутку та іронії!
Вітрець гойда вокзальні голоси…
Біжать по схилу кущики аронії
І гублять в трави крапельки роси.

Любов така, яка й людина, яка в неї душа. Кажуть, душа світиться від любові і радості. Або душа розривається від переживань.

Ці вірші – з любові,
Сергій Рачинець
Ці вірші – від серця.
У кожному слові
Про тебе ідеться.
Про тебе кохана,
Про тебе хороша,
Любов – невблаганна,
Не купиш за гроші.
Вона – як те небо:
Безмірна, висока…
Ці вірші -  для тебе,
Моя кароока.
Читай, перечитуй –
До букви, до коми…
Вони, як молитва,
Знімуть твою втому.
Відкриють дорогу
Від серця до серця, -
Подякуй лиш Богу
Так щиро за все це.

Цей вірш написав Сергій Порфирович Рачинець.У своєму виступі він декламував ряд віршів із збірки «Спалах на серці. Інтимна лірика».  

Любов – легка, як подих вітру, солодка, як абрикосовий мед, солона, як сльозина і  невагома, як пір’їнка. Особливо це розуміють крилаті душі, чиї крила полоще поетичний вітер непізнаного…
Нова книга М.Тимчака так і називається – «Крила на вітрі».

Микола Тимчак











  Ти знайшла на подв ір'ї  пір 'їну лелечу.

 Ти знайшла на подв ір'ї  пір 'їну лелечу.
 Вона темна, як ніч, і теплюня, як вечір.
 Вона тиха, як павітру зморений подих.
 Вона, пещена хмарами, ніжна, на подив.
 Розтривож нею трепетні губи і груди.
 Певне, щастя такого вже церіч не буде.
 Тож вона обкружляла півнеба, півсвіту,                                        Та чорнява пелюстка між білого цвіту,
 Що круг тебе шумує, вишнево світає.
 Лелек, знай, лиш на чорному пір'ї злітає.
 Не лякайся, кохана, в міжліття шалене
 Та пір'їна з крила облетіла у мене.

МиколиТимчака представив нову книгу «Крила на вітрі» та продовжив розмову про кохання, зачитавши вірш про чорне біле та "Поле" і продемонстрував свою пісню "Ніч у Нетішині."
Микола Пшеничний


Не розпинався, що кохаю
Не розпинався, що кохаю,
Бо сумнівався, що кохав.
Листів цілуночком охайним
Байдуже не штемпелював.
Кохання визріло пізніше
Із пагінців надій і вір –
Як найдовершеніші вірші,
Як найулюбленіший вірш.

Цей вірш Миколи  Івановича Пшеничного увійшов до його збірки «Душа».

Кохання іноді приходить тихо, і лише янголи знають про те велике почуття, яке не вміщається в грудях. Але тоді те серце вибухає поетичними рядками. У книзі «Янголине мовчання» Галина Гнатюк із Радивилівщини про це пише так:

Моя душа, легенька, мов пірїнка,
Саму себе не знає до пуття…
А я так хочу, вирвавши сторінку,
Переписати начисто життя!...
             Я залишу всі біди і хвороби,
             Розбиті мрії, ранню сивину,-
             Але назавжди викреслю Чорнобиль
             І тата – хоч на хвильку – поверну…
        Зі всіх кохань, які послало небо, 
Я виберу останнє – неземне…                         
Хай серце доторкнеться лиш до тебе!..
О Господи, прости мені – мене…

Прочитавши цей вірш задумуєшся і про свої останні почуття і почуття авторки..

               Любов.
Липи, щось збентежено гули,
Храм горів, неначе від вогню,
Сонце спопеляло небосхил,
Я казала, що тебе люблю.
Місто розривалось на шматки,
Білі коні клали колію,
Серце втихомирював і ти:
Шепотів, що я тебе люблю.
Ніч всоталась крізь стіну і шибки,
Чорні тіні падали в ріллю.
Вчились рахувати помилки
Й відповідь давати на «люблю».

Цей вірш Наталії Кириченко увійшов у її  збірку поезій «Коли цвітуть абрикоси».

                 Бережіть
Наталя Омелянюк
Бережіть кохання що, мов квітка рання,
Вперше у сердечко ваше зазерне.
І розправить крила мріям , щоб летіли,
І теплом солодким душу огорне.
Бережіть родину край свій  - Україну,
Бо без них ніхто ми на своїй землі.
Бо без них ми бідні, ні на що негідні
Ми самі для щастя свого ковалі.
Не цурайтесь мови, батьківського слова,
Що добру навчає і веде у світ.
І просіть у Бога миру й допомоги,
Щоб не зник безслідно на землі наш рід
                                                  Наталія Омелянчук


         Символи кохання
Три символи кохання – три кити
Тримають острівець в бурхливім морі,
Де мешкають лиш двоє – я і ти,
Краплина щастя і краплина горя.
Безлюдний острів, хоч немає грат:
Ні зради, ні розради, ні зітхання.
Довіра на безвір’ї – перший брат
Із тих китів у тризубі кохання.
Коса на камінь, обух на граніт –
Життєве море – буря в кожнім слові:
«Пробач мене, кохана» - другий кит
Із трьох китів під островом любові.
А третій, наймогутніший з усіх –
Про нього забуваємо, між ділом,
Чи сперечаємось: це гріх, а чи не гріх –
Бахання тіла і злиття із тілом.
Лети, мій голос, до сердець лети,
Неси у кожне серце тихе свято.
Три символи кохання – три кити…
А в когось п’ятий, і десятий…                                                                                                                                 
Так натхненно і сердечно відгукувався Володимир Дьомін у книзі «Я тебе не покинув».

Цю тему продовжувала й Ярина Галицька.
                
                Я мандрую промінцем Любові
                Я мандрую промінцем Любові                
                Вогняним, крилатим, осяйним,
                А до тебе повертаю в Слові
                Ранком росянистим і земним.
                Відведу тривоги і печалі,
                Розтоплю крижиночки в душі.
Тільки не питай, що ж буде далі,
Поки з нами Доля  у Ковші,
Поки так жагуче невимовно
Паленіють яблука вгорі,
Хризантемно, терпко і незнано
Зорі нам видзвонюють в траві.

Імена наших посестер і побратимів, які жили для любові і щедро осявали цей світ своєю любов’ю, лишились у нашій вдячній пам’яті, а щирі їхні сплески сердець у поезії ще й досі докочуються до нас, як приливи морів та океанів. А ще долинають у піснях …

Пісня  на слова Ярини Галицької «Люпинове королівство» з виконала  Галини  Мосійчук, а також  романс на слова Миколи Денисюка «Коханій».

Ведучі свята та Галина Мосійчук
У виконанні Оксани Буханської та Андрія і Зоряни Дуди прозвучали пісні «А від любові бувають діти» та  «Там за тином».
Оксана Буханська
Андрій і Зоряна Дуди
Богдан Чепелєв композитор-аматор представив свої пісні у власному виконанні.
Богдан Чепелєв
Кохання — це завжди вихід за межі буденного, що нагадує сон. Як про напівзабутий сон, пише про кохання Анатолій Перерва(Харків). У вірші “Любов — це сон” поет пригадує свої пристрасні захоплення жінками, що траплялись у його житті, як спалах, особливий стан душі: 

Любов — це сон, якого не згадаю.
Лиш пам'ятаю — радісно було!
Ущент розбите дзеркало складаю,
Щоб зазоріло в нім твоє чоло.
Була така ти рідна і моя вся,
Тоненька і тремтяча, мов свіча.
Над першим смутком легко я сміявся,
Над другим — довго в розпачі мовчав.
Ось ми ідем. І місяць кладку стелить —
Вузенька кладка, тьмяна і хистка!
Роса досвітня по холодних стеблах
Беззахисна і болісно стіка...
Так прагнув я вернути сон юначий!
З уламків скла я дзеркало стулив.
Але тебе у ньому не побачив —
Лиш спалах щастя очі обпалив.

В творчості, щойно згаданих поетів, віра в людину, додає нам сили у непереможність добра, у велич світла любові. На щодень. Повсякчас. У поезіях цих поетів дзвенить безконечна казка буття. Так добре і затишно всім, хто переступить поріг їх творчості. Бо, переступивши раз, кожен з нас там залишається назавжди.