Наш український народ має багату і оригінальну культуру, надбану численними поколіннями. З давніх часів до нас ідуть життєва мудрість та настанови щодо способу життя. Вони закладені в українських звичаях, святах, обрядах, фольклорі. Це — світовідчуття та світосприймання нашого народу. Українські традиції пояснюють та обґрунтовують взаємини між людьми, між людьми і природою, духовну цінність кожної окремої людини, і народу взагалі.
Рід наш прекрасний духовністю. Наші пращури відбирали найцінніші надбання, збагачуючи їх, і бережливо передавали з покоління до покоління. Українці вміли відчувати природу, черпати здоров’я, силу й красу з її лона; всі творчі сили людини були спрямовані на зміцнення сім’ї, свого роду. Отож не забудьмо свого прямого обов'язку і продовжимо справу наших предків.
Рід наш прекрасний духовністю. Наші пращури відбирали найцінніші надбання, збагачуючи їх, і бережливо передавали з покоління до покоління. Українці вміли відчувати природу, черпати здоров’я, силу й красу з її лона; всі творчі сили людини були спрямовані на зміцнення сім’ї, свого роду. Отож не забудьмо свого прямого обов'язку і продовжимо справу наших предків.
Головними моментами осіннього циклу були звичаї, приурочені до завершення збору врожаю чи повернення худоби з літніх пасовищ — полонин (у Карпатах). У них, як і в попередніх циклах, фрагментарно відображена головна селянська турбота — забезпечення родючості полів, плодючості худоби, продовження людського роду.
А це і є основною ідеєю осіннього обрядового циклу. Його рамки в сучасній інтерпретації охоплюють період від перших серпневих днів (день пророка Іллі) до дня святого Пилипа (27 листопада), після якого настає зимовий піст — Пилипівка, що триває аж до Різдва. Вже перший день серпня, присвячений преподобній Мокрині (в народі — Мокрині), визначає погоду на прийдешню осінь. З цього приводу люди казали: «Свята Мокрина осінь приносить». Якщо у цей день падав дощ, то вважали, що уся осінь буде дощовою. Наближаються осінні свята.
Одним з важливих свят - день пам’яті мучеників Маккавеїв — у народі його називали Маковія, Першого Спаса, Спаса на воді (14 серпня). Ще напередодні, у день праведного Євдокима, жінки й діти йшли до лісу, на луки збирати квіти і трави. Перев’язували їх житнім чи пшеничним вінком, встромляли головки маку і воскову свічку. Цей своєрідний букет перев’язували кольоровими нитками чи стрічками. Вранці наступного дня з тими «маковейчиками» йшли до церкви. Крім посвячення «маковійчиків», у багатьох місцевостях відбувалося освячення криниць. Від Маковія починався Піст — Спасівка, який тривав до Успіння Пресвятої Богородиці (28 серпня).
Другим важливим святом був день Преображення Господнього. Його називали Спасом (19 серпня). У цей день святили яблука та груші, які заборонялось їсти, поки вони не будуть освячені. Виходячи з церкви, люди обмінювалися посвяченими осінніми дарами. Ними цього дня обдаровували також бідних. Гуцули, крім фруктів, приносили з собою до церкви воду в глечиках і калачики, якими наділяли жебраків, обмінювалися між собою «за померлі душі». Кожен обдарований повинен був з’їсти бодай шматочок свяченого яблука, закусити калачиком і запити свяченою водою. На Слобожанщині для цього пекли пироги з яблуками і мастили їх медом. Подібні яблучаники відомі й бойкам. Одночасно скрізь по церквах відбувалися панахиди на честь покійних родичів.
28 серпня відзначали Успіння Пресвятої Богородиці. У центральних районах України цей день називали Першою Пречистою, волиняни — Силенним, галичани — Першою Маткою. Як і на Спаса, приносили до церкви святити різне зілля, в тому числі обжинкові вінки жита, пшениці, але найчастіше — льону і конопель. Зілля зберігали протягом року, клали до труни чи обкурювали хати під час грози. Вінки брали з собою у поле, як ішли вперше засівати ниву. Зерно витереблювали у полі руками і змішували з посівним насінням, а солому клали у формі хреста на загоні, присипаючи середину землею. Цього дня закінчувався спасівський піст і розпочиналась пора весіль. Недаремно в народі казали: «Як прийде Перша Пречиста, принесе сватів нечиста».
Обрядові дійства цих свят — своєрідні окрушини дохристиянських торжеств, які припадали на пору збирання меду, фруктів, збіжжя. Свідчать про це й відповідні народні назви Спасів: перший — Медовий, другий — Яблучний, третій — Хлібний. До них приурочені в народі обжинкові звичаї та обряди — своєрідний апофеоз річного календарного кола.
Жниварська обрядовість розпочиналася зажинками — обрядами, що супроводжували початок жнивної пори. Припадали вони вже на час святкування дня апостолів Петра і Павла. Очевидно, у давнину зажинки теж були важливим народним святом. До цієї події хлібороби чисто зодягалися, дівчата причепурювалися квітами. У «легкий» день (а таким у народі вважали вівторок або четвер) з хлібом — «зажиначем» ішли зажинати достигле збіжжя. Першого снопа, званого «воєводою», «зажинком», урочисто приносили додому і ставили у світлиці, де він стояв аж до кінця жнив. Хазяїн частував женців або сусідів безпосередньо в полі або вже потім, удома. Під кінець XIX ст. зажинковий ритуал зазнав певного спрощення. У Карпатах, коли ішли перший раз жати ниву, то брали з собою хліб. У полі, скрутивши жменю колосся, клали на хліб, а господар звертався: «Господи, помагай!» Перехрестившись, зачинали жнива.
Завершальним актом були обжинки. Вони сприймались більш урочисто: жниці в’язали останнього снопа і плели з колосків обжинкові вінки, їх прикрашали квітами та стрічками. Вродлива й працьовита дівчина несла такий сніп і вінок до села у супроводі всіх женців. Ця жниварська процесія обходила сільські двори, вітаючи господарів із закінченням жнив. Як супровід — лунали обжинкові пісні. Сусіди групами збирали «складчину». Подекуди святковою вечерею частували женців господарі зжатої ниви, подекуди — батьки «царівни», «княгині», «молодої» — дівчини, яка несла з поля вінок. Як бачимо, і тут присутні весільні мотиви.
Але найцікавішим і, очевидно, найдавнішим в обжинкових дійствах був звичай «завивати бороду», що гарно оспіваний в обжинкових піснях. Дожинаючи ниву, женці залишали на полі до десятка незжатих стеблин з колосками. їх заламували на схід сонця, перев’язували у кількох місцях «червоною стрічкою». Місцями цю «бороду», або «обжинок», прикрашали квітами. Щоб стебла не падали, їх підпирали палицею. Навколо «бороди» прополювали траву, клали під стебла клаптик полотна — білу хустину, а на неї — окрайчик хліба і сіль. У деяких місцевостях навколо «бороди» женці частувалися. У народі пояснювали, що «бороду» на ниві залишали «для перепілки», «на оборіг», «щоб горобці мали що їсти і миші мали де сидіти» і т. ін.
Як бачимо, зміст цього обрядового акту забувся. Невідомо, як відбувалися обжинки до прийняття християнства, бо якихось згадок про це немає. Існують лише найрізноманітніші гіпотези. Мабуть, варто шукати оту народну основу за аналогією з діями щодо останнього снопа. Власне останній сніп і нажинали з недожатого клаптика ниви, де й залишали на «бороду». Його теж урочисто несли з поля додому, де він необмолочений стояв до Різдвяних свят. А на Свят-вечір, як ми вже знаємо, його вносили до хати і, як поважному гостеві, виділяли найпочесніше місце у світлиці. До речі, білоруси також в’язали останнього снопа, якого називали «бородатим». Якщо ж у домі протягом року був покійник, то останній сніп туди урочисто не несли; залишали у полі пташкам і мишам — на помин душі.
Більш виразне свідчення знаходимо у мордовських жни¬варських обрядах. Мордва сприйняла християнство значно пізніше, аніж наші предки, а тому й краще зберегла свою прадавню обрядову основу. Мордвини не знали ні останнього снопа, ні «бороди». Але якщо до жнив у родині був покійник, то для нього залишали цілу смужку незжатого збіжжя. Через декілька днів старші жінки з онуками виходили на місце жнив, називали покійника на ім’я, урочисто повідомляючи йому, що то для нього залишена недожата нива. Погостившись принесеними з собою печивом і брагою, повертали додому. А вже після них виходили на поле усі родичі померлого. Вони дожинали залишену йому ниву. А потім влаштовували на стерні своєрідну трапезу, під час якої згадували добрим словом небіжчика.
Так чинили саратовські мордвини. У самарських мордвинів дещо інший обжинковий ритуал. Тут родичі не тільки приносили з собою напої та наїдки, а й на місці дожинків розпалювали вогнище. Потім кожен присутній зжинав по декілька жмень збіжжя, кладучи колоссям у бік недожатої ділянки. Вижате залишали на місці, не зв’язуючи у снопи. Дожавши, ставали всі у ряд, вклонялися тричі до землі й казали: «Діду, бажаємо, щоб Бог дав тобі на тому світі вічний спокій, а нам — добре здоров’я». Потім тут же влаштовували трапезу, скакали, звеселяючись, біля вогню. Рештки від трапези — кістки і шкаралупу від яєць — обов’язково кидали у вогнище. Так щорічно поминали на жнивах покійника, допоки не помер хтось старший у роді.
Звичайно, в українському обжинковому обряді всього цього немає. Зате збереглася назва останнього снопа — «дід», «дідух». Очевидно, така назва походить від того, що він призначався для діда — покійного предка. Оскільки покійні предки на Свят-вечір відвідують живих, то й їхній сніп мусить бути на видному місці. Він служить своєрідним свідченням поваги і шани живих до своїх покійних предків. Отже, обжинковий сніп — це сніп для покійних предків. Те ж саме значення має і обжинкова «борода», яку залишали у полі. Жниварська обрядовість, хоч і безпосередньо вплетена в господарське життя, має таку ж двочастинну структуру, як і в інших святкових циклах, — «зустріч» і «проводи». Перше узгоджується з зажинками, друге — з обжинками. В них повторюються ті ж поминальні, весільні чи інші мотиви, які властиві річному обрядовому колу. Вони не мали чітко визначеної дати, бо залежали від часу дозрівання злаків. Але були приурочені до церковних дат — святкування Маковія, Спаса, Успіння Пресвятої Богородиці.
Важливим був день преподобного Симеона Стовпника, або Семена, на який припадає початок церковного року (14 вересня). У народі цей день вважали присвятком. Але до нього були приурочені давні звичаї ремісників, присвячені вшануванню вогню, при якому працювали впродовж довгих осінніх вечорів. У центральних районах України влаштовували «Свіччине весілля», що тривало цілий тиждень. Вранці на Семена до хати сходились сусіди, родичі. Заквітчували свічку, засвічували її і ставили урочисто на стіл. Після цього починалася гостина. На Поліссі у кожній хаті урочисто запалювали «посвіт», «лучник», «каганець». Він мав горіти до Великодня. При ньому кожен майстер намагався «засидіти вечір» — розпочати якусь роботу. В день Семена закінчувалася молодіжна «вулиця», починалися вечорниці.
На «Михайлове чудо»— день чуда архангела Михаїла (19 вересня) святкувань не влаштовували, але намагались усе-таки уникати важких робіт чи в полі, чи вдома. Не можна було орати, сіяти, обмолочувати снопи, складати сіно, вирубувати капусту і т. ін. Гуцули вірили, що цього дня не треба ні з ким сваритися, а тим паче — проклинати, бо прокльони тут же можуть справдитися лаштовували гостини, про які згадувалось і в давніх пам’ятках наших предків. Дівчата цього дня до сходу сонця молилися до Богородиці з проханням подати їм добрих і багатих женихів.
Одним з важливих свят - день пам’яті мучеників Маккавеїв — у народі його називали Маковія, Першого Спаса, Спаса на воді (14 серпня). Ще напередодні, у день праведного Євдокима, жінки й діти йшли до лісу, на луки збирати квіти і трави. Перев’язували їх житнім чи пшеничним вінком, встромляли головки маку і воскову свічку. Цей своєрідний букет перев’язували кольоровими нитками чи стрічками. Вранці наступного дня з тими «маковейчиками» йшли до церкви. Крім посвячення «маковійчиків», у багатьох місцевостях відбувалося освячення криниць. Від Маковія починався Піст — Спасівка, який тривав до Успіння Пресвятої Богородиці (28 серпня).
Другим важливим святом був день Преображення Господнього. Його називали Спасом (19 серпня). У цей день святили яблука та груші, які заборонялось їсти, поки вони не будуть освячені. Виходячи з церкви, люди обмінювалися посвяченими осінніми дарами. Ними цього дня обдаровували також бідних. Гуцули, крім фруктів, приносили з собою до церкви воду в глечиках і калачики, якими наділяли жебраків, обмінювалися між собою «за померлі душі». Кожен обдарований повинен був з’їсти бодай шматочок свяченого яблука, закусити калачиком і запити свяченою водою. На Слобожанщині для цього пекли пироги з яблуками і мастили їх медом. Подібні яблучаники відомі й бойкам. Одночасно скрізь по церквах відбувалися панахиди на честь покійних родичів.
28 серпня відзначали Успіння Пресвятої Богородиці. У центральних районах України цей день називали Першою Пречистою, волиняни — Силенним, галичани — Першою Маткою. Як і на Спаса, приносили до церкви святити різне зілля, в тому числі обжинкові вінки жита, пшениці, але найчастіше — льону і конопель. Зілля зберігали протягом року, клали до труни чи обкурювали хати під час грози. Вінки брали з собою у поле, як ішли вперше засівати ниву. Зерно витереблювали у полі руками і змішували з посівним насінням, а солому клали у формі хреста на загоні, присипаючи середину землею. Цього дня закінчувався спасівський піст і розпочиналась пора весіль. Недаремно в народі казали: «Як прийде Перша Пречиста, принесе сватів нечиста».
Обрядові дійства цих свят — своєрідні окрушини дохристиянських торжеств, які припадали на пору збирання меду, фруктів, збіжжя. Свідчать про це й відповідні народні назви Спасів: перший — Медовий, другий — Яблучний, третій — Хлібний. До них приурочені в народі обжинкові звичаї та обряди — своєрідний апофеоз річного календарного кола.
Жниварська обрядовість розпочиналася зажинками — обрядами, що супроводжували початок жнивної пори. Припадали вони вже на час святкування дня апостолів Петра і Павла. Очевидно, у давнину зажинки теж були важливим народним святом. До цієї події хлібороби чисто зодягалися, дівчата причепурювалися квітами. У «легкий» день (а таким у народі вважали вівторок або четвер) з хлібом — «зажиначем» ішли зажинати достигле збіжжя. Першого снопа, званого «воєводою», «зажинком», урочисто приносили додому і ставили у світлиці, де він стояв аж до кінця жнив. Хазяїн частував женців або сусідів безпосередньо в полі або вже потім, удома. Під кінець XIX ст. зажинковий ритуал зазнав певного спрощення. У Карпатах, коли ішли перший раз жати ниву, то брали з собою хліб. У полі, скрутивши жменю колосся, клали на хліб, а господар звертався: «Господи, помагай!» Перехрестившись, зачинали жнива.
Завершальним актом були обжинки. Вони сприймались більш урочисто: жниці в’язали останнього снопа і плели з колосків обжинкові вінки, їх прикрашали квітами та стрічками. Вродлива й працьовита дівчина несла такий сніп і вінок до села у супроводі всіх женців. Ця жниварська процесія обходила сільські двори, вітаючи господарів із закінченням жнив. Як супровід — лунали обжинкові пісні. Сусіди групами збирали «складчину». Подекуди святковою вечерею частували женців господарі зжатої ниви, подекуди — батьки «царівни», «княгині», «молодої» — дівчини, яка несла з поля вінок. Як бачимо, і тут присутні весільні мотиви.
Але найцікавішим і, очевидно, найдавнішим в обжинкових дійствах був звичай «завивати бороду», що гарно оспіваний в обжинкових піснях. Дожинаючи ниву, женці залишали на полі до десятка незжатих стеблин з колосками. їх заламували на схід сонця, перев’язували у кількох місцях «червоною стрічкою». Місцями цю «бороду», або «обжинок», прикрашали квітами. Щоб стебла не падали, їх підпирали палицею. Навколо «бороди» прополювали траву, клали під стебла клаптик полотна — білу хустину, а на неї — окрайчик хліба і сіль. У деяких місцевостях навколо «бороди» женці частувалися. У народі пояснювали, що «бороду» на ниві залишали «для перепілки», «на оборіг», «щоб горобці мали що їсти і миші мали де сидіти» і т. ін.
Як бачимо, зміст цього обрядового акту забувся. Невідомо, як відбувалися обжинки до прийняття християнства, бо якихось згадок про це немає. Існують лише найрізноманітніші гіпотези. Мабуть, варто шукати оту народну основу за аналогією з діями щодо останнього снопа. Власне останній сніп і нажинали з недожатого клаптика ниви, де й залишали на «бороду». Його теж урочисто несли з поля додому, де він необмолочений стояв до Різдвяних свят. А на Свят-вечір, як ми вже знаємо, його вносили до хати і, як поважному гостеві, виділяли найпочесніше місце у світлиці. До речі, білоруси також в’язали останнього снопа, якого називали «бородатим». Якщо ж у домі протягом року був покійник, то останній сніп туди урочисто не несли; залишали у полі пташкам і мишам — на помин душі.
Більш виразне свідчення знаходимо у мордовських жни¬варських обрядах. Мордва сприйняла християнство значно пізніше, аніж наші предки, а тому й краще зберегла свою прадавню обрядову основу. Мордвини не знали ні останнього снопа, ні «бороди». Але якщо до жнив у родині був покійник, то для нього залишали цілу смужку незжатого збіжжя. Через декілька днів старші жінки з онуками виходили на місце жнив, називали покійника на ім’я, урочисто повідомляючи йому, що то для нього залишена недожата нива. Погостившись принесеними з собою печивом і брагою, повертали додому. А вже після них виходили на поле усі родичі померлого. Вони дожинали залишену йому ниву. А потім влаштовували на стерні своєрідну трапезу, під час якої згадували добрим словом небіжчика.
Так чинили саратовські мордвини. У самарських мордвинів дещо інший обжинковий ритуал. Тут родичі не тільки приносили з собою напої та наїдки, а й на місці дожинків розпалювали вогнище. Потім кожен присутній зжинав по декілька жмень збіжжя, кладучи колоссям у бік недожатої ділянки. Вижате залишали на місці, не зв’язуючи у снопи. Дожавши, ставали всі у ряд, вклонялися тричі до землі й казали: «Діду, бажаємо, щоб Бог дав тобі на тому світі вічний спокій, а нам — добре здоров’я». Потім тут же влаштовували трапезу, скакали, звеселяючись, біля вогню. Рештки від трапези — кістки і шкаралупу від яєць — обов’язково кидали у вогнище. Так щорічно поминали на жнивах покійника, допоки не помер хтось старший у роді.
Звичайно, в українському обжинковому обряді всього цього немає. Зате збереглася назва останнього снопа — «дід», «дідух». Очевидно, така назва походить від того, що він призначався для діда — покійного предка. Оскільки покійні предки на Свят-вечір відвідують живих, то й їхній сніп мусить бути на видному місці. Він служить своєрідним свідченням поваги і шани живих до своїх покійних предків. Отже, обжинковий сніп — це сніп для покійних предків. Те ж саме значення має і обжинкова «борода», яку залишали у полі. Жниварська обрядовість, хоч і безпосередньо вплетена в господарське життя, має таку ж двочастинну структуру, як і в інших святкових циклах, — «зустріч» і «проводи». Перше узгоджується з зажинками, друге — з обжинками. В них повторюються ті ж поминальні, весільні чи інші мотиви, які властиві річному обрядовому колу. Вони не мали чітко визначеної дати, бо залежали від часу дозрівання злаків. Але були приурочені до церковних дат — святкування Маковія, Спаса, Успіння Пресвятої Богородиці.
Важливим був день преподобного Симеона Стовпника, або Семена, на який припадає початок церковного року (14 вересня). У народі цей день вважали присвятком. Але до нього були приурочені давні звичаї ремісників, присвячені вшануванню вогню, при якому працювали впродовж довгих осінніх вечорів. У центральних районах України влаштовували «Свіччине весілля», що тривало цілий тиждень. Вранці на Семена до хати сходились сусіди, родичі. Заквітчували свічку, засвічували її і ставили урочисто на стіл. Після цього починалася гостина. На Поліссі у кожній хаті урочисто запалювали «посвіт», «лучник», «каганець». Він мав горіти до Великодня. При ньому кожен майстер намагався «засидіти вечір» — розпочати якусь роботу. В день Семена закінчувалася молодіжна «вулиця», починалися вечорниці.
На «Михайлове чудо»— день чуда архангела Михаїла (19 вересня) святкувань не влаштовували, але намагались усе-таки уникати важких робіт чи в полі, чи вдома. Не можна було орати, сіяти, обмолочувати снопи, складати сіно, вирубувати капусту і т. ін. Гуцули вірили, що цього дня не треба ні з ким сваритися, а тим паче — проклинати, бо прокльони тут же можуть справдитися лаштовували гостини, про які згадувалось і в давніх пам’ятках наших предків. Дівчата цього дня до сходу сонця молилися до Богородиці з проханням подати їм добрих і багатих женихів.
Немає коментарів:
Дописати коментар