Ольга Семенівна народилася 21 березня 1930 року на хуторі Волянська, Дубенського району, тепер с. Яблунівка, Млинівького району. У кожного хата була на колишній своїй землі і одна від одної не зовсім близько. Було всього тоді 11 хат.
Освіту здобувала у різних школах: за Польщі - в польмькій щколі, за німців - в німецькій і ще трішечки за «других совєтів», але завершити так і не судилося.
О. Курішко " у статі ...Дитино, хоч вмйдеш на волю" , що родина Антонюків була великою. В сім'ї виховувалось шестеро дітей: три сини і три доньки. Батьки Антоніни Семенівни були хорошими господарями, хоч і не мали освіти. В їхньому господарстві ще й досі зберігся великий сад з різноманітними фруктовими деревами, щепленими черешнями, яблунями, грушами, сливами. Мали чимале господарство – багато гектарів землі, коні, корови, свині тощо. Такі родини радянська влада називала куркульськими.
У церкву ходили до села Повча, яке знаходилося за 5 кілометрів від їхнього хутора, тобто, були приписані до Повчанської церковної громади і в документах НКВД зазначалися як мешканці Повчі.
Життєві ж уроки здобувала пані Ольга щодня у рідному обійсті. До них приходило багато людей, патріотично налаштована родина не стояла осторонь народної боротьби. Підтримували повстанців чим могли: ділилися з ними харчами та одягом, надавали притулок на ніч.
МОЛОДИЙ ПОСТАНЕЦЬ
У сім’ї було шестеро дітей – три сина і три доньки. Її брат Павло був найстаршим, народився у 1922 році.
Павло був дуже вродливим хлопцем – високий, кароокий, стрункий. Був дуже веселим, жартівливим. На весіллях таких називають «тамадою» - всіх розсмішить, звеселить. Мав дуже гарний голос, всі заворожено слухали, як співав українські пісні. Розбив серце не одній дівчині, що мріяла цілувати його русяві кучери.
Тож і доручили йому керувати приміщенням, яке пізніше назвали клубом, там збиралася молодь, співали, танцювали, веселилися…
Павло присвятив своє життя боротьбі за незалежність України. 1943 року юнак вступив у ряди УПА, воював спочатку з німецькими окупантами, а пізніше – з радянськими.
Ольга Семенівна згадує:
- Після того, як вступив в УПА, ми рідко бачили Павла. Він інколи приходив з хлопцями, давав мені «грипси» - послання, які мала передати. Дуже любив мене, адже я завжди виконувала його доручення, була у повстанців зв’язковою…
У 1944 році на хутір прийшли радянські вояки. Вони були дуже бідно одягнені – брудні діряві шинелі, зношені черевики, якісь обмотки на ногах. А на їхніх худющих коней не можна було дивитися без жалю…
Почалася так звана «продразвірстка» - забрали худобу, виносили з хати, з комори все, що подобалося. Військових із НКВД прості люди дуже боялися, вічно злі, невдоволені, постійно нецензурно лаялися. Українським селянам їхня поведінка здавалася дикунською. Не перечили, не дискутували з ними – аби лише не чіплялися до людей…
Випадково дізналася про арешт брата, батьки носили йому до в’язниці передачі, оскільки коней забрали, 25 кілометрів до Дубна йшли пішки. Спочатку передачі приймали, але у серпні 1944 року останню передачу не взяли, мовляв, він там більше не сидить…
69 років Ольга Семенівна намагалася дізнатися про долю брата.
2012 року із архівів СБУ видали довідку, в якій зазначено, що Павло Антонюк вступив в УПА у травні 1943 року, спочатку був зв’язковим розвідником на псевдо «Кузьма», пізніше перейшов у сотню «Якова». Брав участь у боях з підрозділами НКВД, був двічі поранений. Після ліквідації сотні переховувався у Смизьких лісах, де був затриманий 28 травня 1944 року. При затриманні мав із собою автомат російського виробництва, запасний диск до нього, пістолет системи «Наган» з патронами, дві гранати…
ЗАПИСНИК РОЗСТРІЛЯНОГО ПАТРІОТА
У СБУ Ользі Семенівні віддали особисті речі брата – церковний календар і записник з повстанськими піснями. Текст пісень трішки відрізняється від загальновідомих, адже записувалися вони по слуху і з пам’яті. Написані пісні були хімічним олівцем, тож текст непогано зберігся.
БАЛАДА ПРО ЛОПАТИНСЬКОГО
Як Лопатинський із-за кордону
У рідний край, у Львів вертав.
І ніс він думи про повстання,
Тоді чекістам в руки впав.
Їх обступили на узліссі,
Кричали: «Здайсь, бандити, здайсь!».
А він стиснув в руці «Мавзера»
«Ведмідь» гранату готував.
Їх вів «Васильків» - знав дорогу
І перший в бою він упав.
Шуміли сосни у діброві,
І скоростріл тарахкотав.
Упала «Зена» край дороги
Із криком: «Слава! Не здавайсь!».
Упав «Ведмідь», а Лопатинський
На Львів, на Львів все пробивавсь…
ЗАЖУРИЛИСЬ ГАЛИЧАНКИ
Зажурились галичанки, та й на тую зміну,
Ой, відходять бандерівці десь на Україну.
Хто ж нас поцілує в уста малинові,
Карі оченята, в чорні брови?
Як ви до нас, бандерівці, повернетесь знову,
І станете, як бувало, з нами на розмову.
Тоді нас цілуйте в уста малинові,
Карі оченята, в чорні брови.
- Ні, не будуть галичанок інші обіймати,
І не будуть нам на вушко всячини шептати.
Ні, не поцілують в уста малинові,
Карі оченята, в чорні брови…
Павло Семенович Антонюк був засуджений військовим трибуналом НКВД за статтями 54-1а та 54-11 «контрреволюція», за «діяльність, спрямовану на повалення, підрив чи послаблення влади». Засуджений 28 серпня 1944 року, 21 листопада 1944 року вирок приведений до виконання.
На честь борця за волю та незалежність України на стіні Дубенської в’язниці, в якій був убитий, встановлено меморіальну дошку…
А тим часом, радянська влада продовжувала лютувати – дві родини, серед яких були Антонюки, були визнані куркульськими і їх мали намір вивезти до Сибіру. Однак селяни заступилися за родину Антонюків – вони були дуже добрими, привітними, працьовитими, коли наймали працівників, то дуже щедро їм платили. Тож вивезли до Сибіру лише одну родину, а Ольга Семенівна й надалі певний час ще проживала на хуторі з батьками.
ЧЕРГОВА ОБЛАВА
У березні 1945 року військові НКВД завітали і на їхній хутір, розпочалася чергова облава.
Селяни працювали в полі, їх оточили, багатьох заарештували, шукали тих, хто був пов'язаний з УПА. Серед ув’язнених була і Ольга Семенівна.
Спочатку заарештованих привезли у Демидівку, дві доби тримали в якомусь складі, навколо все було зацементовано. Пізніше – повезли до Дубенської в’язниці, розпочалося слідство.
Ольгу Семенівну допитувало двоє слідчих, вони працювали за принципом – «добрий слідчий і поганий слідчий». Після знущань людина автоматично починає тягнутися до доброго слідчого, який буцімто співчуває. Проте дізнатися інформацію від пані Ольги не вдалося.
Молодший із чоловіків (Ольга Семенівна не пам’ятає ні їхніх імен, ні прізвищ) був поганим слідчим, а старший розмовляв по-доброму: «Дівчинко, ти ще зовсім молода. Ну навіщо тобі ті бандерівці? Розкажи нам про все, - і відразу відпустимо додому. Будеш навчатися, вийдеш заміж, тільки про все нам розкажи…».
Також провели «очну ставку» - зайшов якийсь старший чоловік. Із пані Ольгою вони не впізнали одне одного.
Було дуже страшно, жінка не може забути пережите жахіття, плаче під час гірких спогадів…
Судити пані Ольгу ще не могли, адже була неповнолітньою, тож через кілька місяців відправили до Львова, - у колонію для неповнолітніх «ворогів народу».
Щодня навчалися по дві години і йшли працювати. Пані Ольга за польських часів ходила до польської школи, де вивчала все по-польськи. У 1939 році, коли прийшли росіяни – до російської. Коли німці окупували наш край – ходила до німецької школи. У виховній колонії – знову російська школа.
Ольга Семенівна працювала у в’язальному цеху, вона з дитинства вміла добре в'язати. Працювали до пізнього вечора. Харчували, у порівнянні з в’язницею, непогано. Тим, хто найкраще працює, дозволяли раз на місяць, у супроводі вихователів, на дві години вийти у місто..
Після того, як Ольга Семенівна стала повнолітньою, – відбувся суд. У 1947 році їй, сімнадцятирічній, зачитали вирок – 10 років ув’язнення на Колимі, в Магадані.
До магаданських таборів добиралися 10 діб, спочатку везли у «товарняках», потім – через море, полонені знаходилися у трюмах. Сильно закачувало, нічого не могли їсти, лише просили води, яку їм дуже рідко давали.
Багато людей померло під час важкої поїздки, трупи викидали в море, де на них відразу накидалися акули…
ВІЧНА МЕРЗЛОТА
А далі – Сибір, вічна мерзлота, голод, передачі з дому не приймали. Ув’язнені були одягнені у куфайки, ватні штани, на ногах – ватні бурки. Та це не рятувало – страшенно мерзли.
Працювали з восьмої ранку і до пізнього вечора. Спочатку пані Ольга за допомогою лому «довбала» траншеї, адже лопатами через низьку температуру там неможливо працювати. Виробничі норми дуже великі. Як їх виконати, якщо земля мерзла? Якщо не виконаєш норму – мізерне харчування зменшать…
Пізніше «копали» лише чоловіки, а жінки носили цеглу. За зв’язки із повстанцями було засуджено чимало жінок, у багатьох вдома залишилися маленькі діти…
Обліковцем був ув’язнений, родом з Дніпра, дуже жалів пані Ольгу, просив у хлопців: «Накидайте дівчатам менше цегли, їм дуже важко».
Приписував «зайву цеглу», аби було перевиконання норми: «Дитино, хоч вийдеш швидше на волю. Допоможу, чим зможу…».
За перевиконання норми, успішну працю пані Ольгу на два роки раніше випустили з таборів. Проте відразу ж викликали до НКВД, підписала, що ознайомлена з приписом, – вічне поселення в Магадані…
Втім, через рік, у 1956 році, під час так званої хрущовської відлиги, дозволили повернутися в Україну.
Молоді українці раз на тиждень, у вихідний день, зустрічалися в одній із хат, співали українські пісні, ходили гуртом на прогулянку. Росіяни зауважували, що в українців дуже гарні голоси, гарно співають.
У Магадані пані Ольга зустріла своє кохання. Митрофан Григорович був старшим за неї на 10 років, засуджений за те, що був зв’язковим УПА. Там народилася і їхня старша донька - Галя…
Додому добиралися 5 діб, спочатку пливли на пароплаві «Фелікс Дзержинський».
Певний час жили на хуторі, у батьків пані Ольги. Були проблеми з пропискою.
Потім переїхали до Дубна, обоє працювали на Цукровому заводі.
Виховали з чоловіком трьох дітей – сина та двох доньок, є троє онуків і дві правнучки. Чоловік та син Ольги Семенівни, на жаль, вже покинули цей світ…
Попри всі негаразди, які довелося пережити, жінка не втрачає оптимізму, вболіває за Україну. А ще - пані Ольга пише вірші, мріє надрукувати збірник, аби нащадки читали і не забували.
Один із віршів Ольги Семенівни Антонюк-Давидчук:
Свої дива на схилі літ.
Не бачу кольорових снів,
Сприймаю чорно-білий світ
Без різних там напівтонів.
Бере своє підступний вік.
Усі мости спалила я до тла.
Не перебратися на бік,
Де буйно молодість цвіла.
Минулись – гамір вечорниць,
Шаленство пустощів-розрад.
Наразі стала хвора я до всіх дурниць,
Проте охоча до порад.
Нема високої мети,
Байдужим робишся до змін.
Назустріч хочу я іти,
Але ні кроку – навздогін.
У благодатну мить натхнення
Я уникаю метушні.
Господь своє Благословення
Дарує віршами мені.
Вони мою рятують душу
Від посягань людського зла.
Себе до усмішки примушу,
Хоч інколи немає в ній тепла…
Немає коментарів:
Дописати коментар