Петро Накидалюк

Петро Накидалюк народився 4 липня 1990 року у селі Плоска, що на Дубенщині. Закінчив 8 класів ЗНЗ №3 м.Дубно, а 9-й – у ЗНЗ  с.Плоска та  Дубенський профтехліцей. Був вихованцем Дубенської спортшколи. З  17 років професійно займався спортом та став кандидатом в майстри спорту України з армреслінгу .

. До ЗСУ мобілізований у 2014 році. 11 березня загинув у селі Піски, що на Донеччині. За свою мужність і героїзм  нагороджений орденом «За мужність» . 24-річний військовий був танкістом.

Меморіальна дошка встановлена на ЗНЗ с.Плоска, де Петро Накидалюк закінчив своє навчання .

З любов’ю, Петро…

15 березня дзвони пам’яті Дубенських храмів лунали по убієнному дубенчанину Петру Накидалюку. Ці дзвони закарбували у пам’яті хвилини, які ніколи не повинні згаснути, аби свідчити про ці жахливі злочини і бути пересторогою їх повторення у майбутньому.

            11 березня під час виконання бойового завдання в зоні проведення антитерористичної операції  біля селища Широкіно на маріупольському напрямку, загинув наш земляк – дубенчанин Петро Накидалюк.

            Він був простим українським хлопцем, який любив свою родину, своїх друзів, свою Україну.

            Петро народився 4 липня 1990 року у рідному селі Плоска. Змалку зростав працьовитим хлопчиком. У 4 роки втратив тата. В різні роки, з різних життєвих причин його розлучали з рідним селом, де жили його найулюбленіші люди в світі – бабуся та дідусь. І хоча ази науки почав здобувати  у дубенській середній школі №3 та провчився там всього вісім років, але  після смерті дідуся, коли важкохворій бабусі потрібен був догляд, прийняв рішення бути біля неї, тому в дев’ятий клас уже ходив до Плосківської школи. Потім навчався у Дубенському професійно-технічному ліцеї. Згадуючи про ті роки життя Петра, у рідних крізь сльози проступає на обличчі добра усмішка. Бо такою світлою людиною був цей юнак. Коли йшов вулицею. То не проминув жодного перехожого.

            «Доброго дня, тітко Ганно… Як поживаєте, дідусю…Тітко, а ви чого такі сумні? Може щось допомогти потрібно?»

            І допомагав кожному чим тільки міг. Чи то дров нарубати, чи картоплю посадити,чи так чимось підсобити…

            Любив Петро своє маленьке обійстя. Тут власними руками посадив дерева, розбив клумбу. За городом доглядав, як найдбайливіший господар…Не раз сусіди дивувались:

         -Такий молодий, а який господар! А за бабусею як доглядає?!

            Він був наполегливим і в досягненні своїх бажань. Ще займаючись у ліцеї, завдав одного разу проблем і своєму майстрові, і рідним. Дуже вже йому захотілося придбати до хати новомодні речі, як наприклад, «мікрохвильовку» та ще дещо. А звідкіля грошей взяти? От і наважився одного разу, позичивши у бабусі грошей на дорогу й суворо їй заборонивши говорити про це мамі, поїхав на заробітки… Повернувшись, привіз не лише те, про що мріяв, а й іще усіляких подарунків для мами та рідних.

            Він був не багатослівним. З 17 років професійно займався спортом. Вихованець Дубенської районної спорт школи, кандидат у майстри спорту України з армреслінгу.

            Петро був справжнім громадянином нашої Батьківщини. Жодного разу у важкі хвилини її історії не ховався за будь-який привід, аби стояти осторонь. Разом зі своїми друзями побував і на київському Майдані у часи протистояння,. До речі і там знайшов собі чимало роботи. Дбав за всіх, виконуючи різні завдання, не забував і рубати дрова наперед, складаючи їх не лише біля свого намету…

            Мобілізований до Збройних сил України 28 серпня минулого року. Напередодні свого від’їзду він ще раз господарським оком оглянув своє обійстя… ще стільки потрібно було доробити.. Он, вікна нові доставити, хату обштукатурити, дерева посадити… Не забув сходити і на могилу до бабусі… Попрощався із своїми друзями. На воротах вивісив український прапор…

            У зоні АТО перебував вже з 19 вересня, танкіст-навідник. Незважаючи на нелегку службу, жодних скарг. Все зносив терпляче. В якийсь момент, здавалось, доля була поблажлива до нього. Мали відправляти у Дебальцево, та через хворобу тоді його не відправили…Побратими, з якими мав бути там, не повернулись…

            Йому навіть пощастило приїхати у відпустку додому , сходити до школи, зустрітися з учнями. 

Тоді друзі попросили Петра , аби той сказав, що «захворів» та не їхав більше на Донбас. Але подібних слів хлопець не хотів чути, адже завжди говорив, що державу потрібно захищати.

Повернувшись у місце дислокації під Широкіно, на Маріупольському напрямку, він разом зі своїми побратимами забезпечував стійкість бійців полку «Азов» Національної гвардії України. На їх рахунку було чимало підбитих  танків і знищених вогневих точок противника.

За словами генерала Федорова, Петро був на передньому краю оборони. За проявлені мужність і героїзм танкіст Петро Іванович  був представлений до нагородження  орденом «За мужність».

Про загибель земляка повідомив командир екіпажу, але ніхто не наважувався сповістити скорботну звістку мамі. Хоча сумна звістка вже ходила Дубенщиною,та мама не відала про те. Бо ввечері ще розмовляла з сином, ніби голос нормальний, навіть дав їй деякі настанови відносно свого маленького господарства, та чомусь тремтіло тоді материнське серце.

Дзвінок від однієї знайомої:

-Ніло, а чи то правда, що Петра вже немає…

А далі все, як страшний сон, який огорнув її життя сумом і жалем.

В сташні дні очікування тіла сина, Неонілі Олексіївні сповістили ще одну новину.

27 серпня, перед відправленням на фронт, Петро залишив своєму другові Івану Хомидюку лист.

-Це лист для мами. Якщо повернусь, то спали його, якщо ж ні, то віддай…

Перед самим похороном прочитала мати останні слова свого сина: «Мамо,вибач, якщо  не повернусь. Я вас всіх люблю!

Не переживай. Все буде добре.

Будь ласка, добудуйте те, що я мав. Зробіть бабці лавку, якщо я не повернусь!!!Попросіть вибачення, бо я вже не зможу!

Бережіть хату і те, що залишилось. Я знаю, що я вже не повернусь.

Прошу, мамо, у Вас пробачення, вибачте. Що деколи не слухався, не просив пробачення, вибачення.

Я люблю тебе, мамо!!!

Нехай Льоня переїде в село з Людою і малою!!! Не запускайте город!

Прийміть мене таким як є!

Я вас всіх люблю!

З любов’ю, Петро!

Він любив життя, своїх рідних, та понад усе він любив неньку-Україну, заради якої віддав своє житя.

Дубенщина на колінах проводжала  в останню путь загиблого Героя Накидалюка Петра.

Та народ, який став на коліна перед своїми героями,НІКОЛИ не стане на коліна перед своїми ворогами!

Хоча й сьогодні ми продовжуємо чути тривожні вісті з-під Широкіно, і не один солдат там склав свою голову, ми щиро віримо, що колись таки війна закінчиться, з часом відбудуються міста,життя повернеться у нормальне русло…Але ніколи більше не повернуться всі ті, кого забрали небеса… І ніколи не зійде смуток з материнських сердець.

Вічна пам’ять! Герої не вмирають!                                                                    Є.Осіння

Дубенщина попрощалася із земляком, який загинув у зоні АТО.

Зі своїм героєм, Петром Накидалюком, попрощалося Дубно 15 березня на міському майдані незалежності. Тисячі дубенчан утворили вздовж вулиці живий ланцюг, чим вшанували пам’ять загиблого та провели його в останню дорогу.

            24 річний хлопець поліг на Донеччині, захищаючи незалежність, мир і спокій України. Коли отримав повістку про призов до армії, то не шукав шляхи уникнення від війська, хоча добре розумів, що це шлях на війну, бо захищати Батьківщину – це священний обов’язок. Він загинув під Маріуполем, виконуючи бойове завдання. Про хоробрість Петра Накидалюка свідчить і те, що командування його представило до нагородження  орденом «За мужність».  Мама, родина та Україна, на превеликий жаль, втратили найдорожче – сина, брата і великого патріота своєї держави.

            У серпні, перед відправленням на фронт, трудолюбивий та люблячий син, кандидат у майстри спорту України з амреслінгу Петро Накидалюк залишив для мами послання. Він попросив друга Івана: «Якщо повернуся – спали цей лист, а якщо ні – віддай його мамі…». Ось із нього рядки: «Мамо, вибач, якщо я не повернуся…Я вас всіх любив. Не хвилюйся, все буде добре. Будь ласка, добудуйте те, що я мав, зробіть бабці лавку, якщо не повернусь, попросіть вибачення у всіх, кому, може, завинив, бо я вже не зможу.. я не вернусь.. Бережіть хату та те, що залишилося. Я знаю, що вже не вернусь. Прошу, мамо, у Вас пробачення, що деколи не слухався і не просив вибачення. Я люблю тебе , мамо…»

Священнослужителі відправили поминальну панахиду за загиблими, після чого тисячі дубенчан стали у довгу чергу, щоб попрощатися з Героєм. Живим ланцюгом, протяжністю через усе місто, дубенчани вшанували і провели в останню путь бійця. Тіло Петра Накидалюка відвезли у с.Плоска, де у понеділок поховали на місцевому кладовищі. На знак пам’яті та шани про загиблого Дубенська міська рада та Дубенська районна адміністрація видали розпорядження  про оголошення днями жалоби 14 та 15 березня.

                                                                                                                      

                                                                                                      Мар’яна Росоловська.

Дубенщина провела в останню путь героя та захисника України Петра Накидалюка

            

 15 березня Дубенщина прощалась із своїм захисником, 24-річним Героєм Петром  Накидалюком.   Солдат трагічно загинув 11 березня у селі Піски, що на Донеччині, виконуючи свій військовий обов’язок перед державою.
            Попрощатись із загиблим вояком на центральну площу міста вийшли близько 5 тисяч мешканців Дубенщини, серед яких рідні Петра Накидалюка, а також заступник голови Дубенської районної ради Олександр Козак, голова Дубенської районної державної адміністрації Руслан Сивий, міський голова Дубна Василь Антонюк та народний депутат України Олександр Дехтярчук. О 10:00 на Майдані Незалежності відбулась панахида за упокій Петра Накидалюка, потім дубенчани довго прощались із юнаком. На колінах із сльозами на очах місцевий люд провів нашого захисника в останню путь. Дубенчани проводжали Героя аж до виїзду з міста, на вулиці вийшла також вся Плоска. Поховали Петра Накидалюка 16-го березня в його рідному селі. В цей скорботний день близько 3 тисяч людей прийшли до церкви віддати шану та помолитись за упокій душі мужнього воїна, нашого захисника Петра Накидалюка.
            Петро Накидалюк був дуже добрим, порядним та роботящим хлопцем. Будучи вихованецем Дубенської районної дитячо-юнацької спортивної школи, він з 17 років професійно займався спортом та став кандидатом в майстри спорту України з армреслінгу. Відомо, що до ЗСУ Петро Накидалюк був мобілізований ще у минулому році, за свою мужність і героїзм солдат був представлений до нагородження орденом « За мужність.»
            Нещодавно Петро Накидалюк приїздив у відпустку додому. Ходив до школи, де зустрічався з учнями. 10 березня хлопець по телефону спілкувався з друзями, наступного дня зв'язок з ним обірвався. Розчулив усіх прочитаний на прощальній церемонії лист, який хлопець віддав ще 27 серпня своєму другові з проханням передати його рідним, якщо він загине на війні…

           Під час прощання в небо вилетіла зграя голубів, які покружляли над     жалобною церемонією, після чого один голуб кілька разів злітав і стрімко падав донизу. Можливо це душа нашого захисника прилетіла попрощатись з близькими йому людьми.
           Війна забирає найкращих синів України, цвіт нашої нації. Сьогодні ми, вигукуючи гасла «Герої не вмирають!», повинні зробити все для того, щоб їхня жертва не була марною, а пам'ять і слава про подвиги наших захисників вічно жили в серцях кожного українця…
           Герої не вмирають! 

                                                                                                 Ольга Лист

Петру Накидалюку-загиблому воїну

Непрохана, непрохана війна

Постукала у східні терикони –

Кривава, злоблена, руйнівна,

Людські та божі зрадивши закони.

            Вкраїна-мати в чорному покрові

            Схилила журно голову. Вдова.

            І серце захлинається від крові.

            Ридає, стогне. Все ж таки – жива!

   Дітей її пожертва неоціненна:

  Кладуть на плаху ці святі життя –

  За вільну, незалежну україну

  Без роздумів, жалю і каяття.

            Що скаже мати про героя-сина?

            Загинув він, напевно, не дарма.

            Дла неї воїн, тільки лиш дитина,

            Якій ще б жити…А її – нема.

Зарадить тому горю неможливо.

Зрадливо видасть зболена сльоза,

На серці в неї – виплакана злива,

В душі мовчить зачаєня гроза.

            На цвинтарі – заквітчана світлина.

            Прохожий, зупинися, подивись:

            Кого втрачає ненька-Україна,

            Кого втрачає білокрила вись.

                                                                                                        Євгенія Комісарук , м.Дубно

Публікації:

1. Росоловська М. Дубенщина попрощалася із земляком, який загинув у зоні АТО//Замок.-2015.-№12/19 березня.-С2.

2. Галицька К. Вибачте, мамо, за чорну хустину //Скриня.-2015.-№12/19 березня. -С.4.

3. Герой Петро Накидалюк передчував власну смерть//Дзеркало плюс.-2015.-№12/19 березня.-С.4-5

4. Хлопець ще влітку написав прощального листа матері: Дубенщина провела в останню путь героя та захисника України Петра Накидалюка// Наше дзеркало.-2015.-№11/18 березня.-С.4.

5.Осіння Є. З любов’ю, Петро…//Замок.-2015.-№14/2 квітня.-С6.

Іhor markulych В Дубно вшанували загиблого на АТО танкіста Петра Накидалюка // https://www.youtube.com/watch?v=nfDqPLjPwL4)

На Дубенщині попрощалися з загиблим героєм Петром Накидалюком [ВІДЕО]// (http://rivne1.tv/Info/?id=46149)

Дубенщина провела в останню путь Героя Петра Накидалюка//ВСЕ: Сайт чесних новин (http://vse.rv.ua/news/1426581565-dubenshchina-provela-v-ostannyu-put-geroya-petra-nakidalyuka.html)

            В АТО загинув танкіст із Дубенщини//Телеканал Рівне1 (http://rivne1.tv/Info/?id=45995)

ФОТО - Яким був загиблий Герой з Рівненщини Петро Накидалюк // Ого http://ogo.ua/articles/view/2015-03-13/60397.html)

На Донеччині загинуло двоє рівнян//Рівне вечірнє (http://rivnepost.rv.ua/showarticle.ph 

                         

                            Петро Полицак

                                                                 (1992 -2015)

         

                                         

ВОЇНА-КІБОРГА РІДНІ ВПІЗНАЛИ ПО ГОДИННИКУ 

Минають восьмі роковини закінчення боїв за Донецький аеропорт, які тривали, як тепер виявилося, не 242, а 244 дні. 16-го січня в Україні відзначають День пам’яті Кіборгів. У боях за летовище поклали голови і наші земляки. Серед Героїв – Петро Петрович Полицяк. Навіть вороги його поважали за мужність і вважали Великим Воїном.

Петро Полицяк народився 5 липня 1992 року в селі Борвин, на Млинівщині. Мама, Віра Миколаївна, працювала в сільському Будинку культури, а тато, Петро Володимирович, був трактористом. У родині вже зростала донька Аліна, пізніше народилися ще три доньки - Діана, Надія та Славіна. Мріяв про братика, але не судилося. Втім, сестрички стали для нього всім, їм ніби віддавав душу, не раз повторював: «Це мої дівчатка, я їх любив, люблю і завжди буду любити…».

Петро ріс спокійним і слухняним хлопчиком, а оскільки батьки працювали зранку і до пізньої ночі, то змалечку став виконувати важку сільську роботу. Для сестер був і нянькою, і братом, і батьком, і захисником, і надійним та вірним товаришем. Ще дуже любив співати, мав гарний голос.

Часто їздив у село Плоска до дідуся, Миколи Антоновича. Дуже вже любив разом з дідусем їздити на коні, ходили до лісу по гриби та ягоди. Дідусь закінчив лише два класи і мріяв, щоб його онуки добре навчалися.

Хоч сестрички мали твердий характер і могли за себе постояти, але постійно цікавився, чи ніхто не ображає. Захищав і сторонніх, не лише дівчаток, але й хлопців.

У вихідні ліпив дівчаткам коржики, а сестрички готували смачний обід. Мистецтву куховарити дівчаток навчила бабуся із Плоски – Надія Андріївна.

Діти, коли приїздили у Плоску, часто робили збитки – кидалися яблуками і розбили вікно, замішували масло і в масниці розбили дно. Але бабуся завжди їх прикривала, щоб не насварили.

Вдома завжди була багато іграшок, до будинку прибігали діти з села – хтось за м’ячиком, хтось за машинкою. Гралися у дворі.

У школі улюбленим предметом була математика. Ще займався спортом, придбав боксерську грушу. Також віджимався на турніках.

Петро з дитинства любив афганські пісні, ніби передчував, що колись піде на війну. Не міг залишатися спокійним. Мріяв працювати в поліції, боротися з бандитизмом і захищати людей.

Закінчив 11 класів. Батьки надіялися, що Петро вступить до вишу, але син сказав: «Потрібно працювати і допомогти сестрам. Треба оплатити їхнє навчання».

Мама попросила, щоб закінчив ліцей та отримав спеціальність. Петро Полицяк закінчив Клеванський ліцей за спеціальністю машиніст-тракторист та пішов до війська, на строкову службу. Це був 2010-й рік, потрапив служити у 80-ту бригаду.

Після армії поїхав працювати до столиці – два тижні важко працював, а потім приїздив додому, привозив гроші та подарунки, оплачував навчання всіх сестер, купував для них одяг та взуття. Дівчата завжди зустрічали його на автобусній зупинці, як приїздив, обіймали, готували святковий стіл зі смачними наїдками для улюбленого брата. Дуже любив цукерки «Амурчик», зараз таких вже не випускають. Він був ніби душею кожної компанії.

Петро не пив і не палив цигарок, займався спортом, вів здоровий спосіб життя.

Вдома виконував важку роботу, не байдикував, як саджали або вибирали картоплю, то працював без відпочинку.

2014-й рік, друга хвиля мобілізації. У липні надійшла повістка із військкомату, сказав, що не боїться йти на війну, адже передзвонювався зі своїми товаришами зі строкової служби, які пішли служити ще під час першої хвилі. Лікарі зауважували, що має проблеми із хребтом, очевидно, через важку працю. Але Петро твердо вирішив, що таки піде служити.

Потрапив у 80-ту десантно-штурмову бригаду, став сапером.

Рідним Петро сказав: «Я не боюся йти на війну, але дуже боюся вбити людину. Навіть якщо це ворог…».

Проходили навчання на Яворівському полігоні, родина кілька разів приїздила до нього.

У листопаді, перед відправкою на війну, Петра відпустили додому на одну добу. Тепла зустріч з родиною, із важким серцем відпускали хлопця.

Була в Петра і наречена, з якою зустрічався півтора року і після демобілізації мав намір одружитися. Не судилося.

Військову форму, берці, кевларову каску та бронежилет Петру придбав власним коштом його колишній працедавець із Києва – Сашко. Олександр колись служив в Афганістані, він передав Петру медаль свого товариша, як оберіг. Потім та медаль кудись зникла, родині її передали аж через 5 років, очевидно, комусь іншому вона зберегла життя. Разом із медаллю передали церковну книжечку.

Олександр надсилав через «Нову пошту» посилки Петру – каву, чай, продукти. Доки Петро Полицяк був живим, то надсилав і гроші його родині – кожного місяця по дві тисячі гривень…

Спочатку служили в Костянтинівці, а на початку січня направили в Донецьк – обороняти летовище. Це була остання ротація, бійців називали смертниками.

Мама Петра, Віра Миколаївна, розповіла:

- Хлопцям довелося пройти через «ганебний коридор». Сепаратисти забрали в них майже всю зброю, залишили лише автомати з одним рожком, де було по тридцять патронів. Частину зброї хлопці змогли заховати у вантажівках. Пізніше зброю добували в бою. Петро попросив, щоб ми йому не телефонували, сказав, що дзвонитиме сам, кожного ранку ми чекали дзвінка. Найбільше розмовляв зі старшою сестрою, Аліною. Їй міг більше розповісти, а нам з чоловіком казав, що все гаразд, що живий і здоровий, що є харчі і все необхідне. Насправді це було не так. Це вже пізніше, під час похорону, розповіли його бойові побратими.

Харчів майже не було, адже останніми днями до них ніхто не проривався. Вода замерзала, якщо дуже хотілося пити, то хлопці лизали лід або ж їли сніг. Не можна було розпалювати вогнище, та й не було чим. У кінофільмі показують, ніби їли тушонки, м’ясо. Це не так. Їм не було жодної допомоги. Морози – мінус 30 градусів, а навколо лише одні стіни. Прапор був не зверху, а посередині, на другому поверсі. Зверху – росіяни, а знизу – кадировці. У телефонній слухавці було чути різну мову, що долинала здалеку. Хлопці дуже мерзли.

Петро стояв на гарячій точці «Ромео». Хлопців і газом труїли, і місце поливали соляркою, а потім підпалювали. Все старалися хлопців «викурити» звідки. Бійці однією рукою прикривалися, а іншою стріляли. Дехто не витримував, падав, Петро тримався і продовжував стріляти.

Якось хлопці знайшли у смітнику спальний мішок, дуже зраділи такій знахідці, адже можна було хоч трішки зігрітися. По черзі туди залазили, щоб заснути. Йшли гарячі і жорстокі бої, часу на сон майже не було. Шукали на смітнику хоча б якусь їжу. Дуже зраділи, як вдалося знайти тверді галети.

Петро був дуже надійним товаришем. Якось хлопці переходили на іншу точку, а один із товаришів забув рюкзак. Петро поцікавився, чи той рюкзак йому потрібен, так, дуже потрібен, але ж повертатися дуже небезпечно.

Петя пішов за рюкзаком, незважаючи на заперечення друзів, ніхто не думав, що повернеться живим. Повернувся.

Коли розгромили їхню точку на «Ромео», то Петро виніс контуженого товариша із Закарпаття – Олександра, врятував йому життя. Ще поранили в обидві ноги кулеметника, Володю Бузенка із Чернівців, Петро його витягнув.

Позивний Петра – Чорний, бо мав чорне волосся і чорні брови. Командир казав, що мріяв мати такого зятя, у нього було дві доньки. Весь час мого Петю називав зятем.

Поранених вивозили останнім бетеером. Петро також був поранений – розсічена осколками рука, але вирішив залишитися з хлопцями до кінця. Незважаючи на поранення, допомагав нести побратимів, а потрібно було далеко нести – півтора кілометри. А дорога настільки небезпечна, що майже не було шансів повернутися. Командирів більше не залишилося. Петро мав отримати звання старшого сержанта, але папери десь лежали у штабі. Тим не менше, у ті останні дні став командиром відділення.

Вивозили пораненого Катана Івана, закинув пораненого побратима Сашка. Хлопці під час похорону розповідали.

В Ігоря Римара вирвало гортань і руку. Медик, позивний якого був Псих, вставив трубку замість гортані. Несли до бетеера півтора кілометри. Половина десятої ранку почали нести, а близько одинадцятої вечора завантажили у бетер. Треба було йти через позицію сепаратистів, по пояс у снігу. Думали, що це дорога в один кінець. Наші зв’язувалися із сепаратистами, просили дозволу – винести пораненого, Петя був без зброї, інакше не дозволили б. Перев’язаний білою простинею. Відчував, ніби охороняє якась Небесна сила.

Розмовляв із сепаратистом на прізвище Шаман, той пропонував закурити, Петро відповів: «Не палю».

Тоді Шаман вгостив шоколадом, яким потім поділився з голодними бійцями. Шаман сказав: «Ти - відважний воїн, тебе ніхто не зачепить, не йди назад, залишайся, можеш виїхати до своїх, бо ж там на всіх чекає смерть…».

Не послухав, повернувся до хлопців.

Ігор Римар прожив лише два тижні, йому в Харкові зробили операцію, але врятувати життя не вдалося. Можливо, помер через інфекцію.

Вранці, 20-го січня, Петро був ще живий, зателефонував, сказав, що краще нам нічого не знати. Мовляв, якщо щось, то я ще зателефоную. А ввечері підірвали Новий термінал.

Не знаю, чи ще залишився живий. Хтось бачив, як сидів на підвищенні і з голови стікала кров. Друга версія – потрапив у полон і його вивезли у Дебальцеве. Ми його місяць шукали, я не вірю, що Петра завалило. Телефонували і до військкомату, і подавали оголошення. Дзвонили якісь шахраї і вимагали гроші, мовляв, тоді повернеться живим. Всяке було.

Саша, колишній працедавець, допомагав шукати. Ми навіть того Шамана знайшли, розмовляли з ним по телефону. Сказав, що якби раніше, то врятував би Петра з полону, а вже – пізно...

Нам повернули тіло. Петра змогли впізнати по золотому годиннику, який подарував дідусь, ще на шиї був срібний ланцюжок. Старша донька, Аліна, шукала через інтернет, там були світлини вбитих хлопців з виколотими очима, відрізаними вухами. Серед них лежав Петро.

Наказали хоронити у закритій домовині, але ми її відчинили. Петро був розрізаний від горла і донизу, він не міг лежати між плитами, думаю, що перед смертю захищався. Лице все побите, а брови ніби після удару кастетом, родимка на щоці. Пальці на руках повністю збиті, ніби захищався до останнього. Одне око було вибите, а друге ніби всунуте усередину. І коли відчинили домовину, то з цього ока потекла сльоза. Протягом похорону Петро плакав.

Столичний лікар сказав, що не може бути, що помер місяць тому. Складається враження, що 3-4 дні. Підозрюємо, що Петра вбили в полоні…

Петро дуже любив життя, хотів жити. Війна забрала і продовжує забирати багато молодих хлопців. Важко тим, хто воює, а ще важче тим, хто чекає. До року Петро всім снився, ніби повертається з війни, йде додому. Подруга його нареченої хворіла на рак. І приснився їй Петро, ніби йде через квітучий сад і їсть яблука. Вона хоче його зупинити, а Петро каже, що поспішає, бо на нього чекають побратими…

20-го січня 2015-го року обвалилася бетонна плита, проте бої тривали ще два дні, до останнього набою…

У грудні 2021 року Кіборгу було присвоєно звання Героя України. Мама Петра Полицяка вважає, що зірками Героїв України мали б нагородити всіх захисників Донецького летовища…

Олена КУРІШКО.