Садик Аджи Селім «Я свідчу».

18 травня 1944 року розпочалася операція з депортації кримських татар. У цей день вшановують пам'ять жертв цього злочину (під час головної хвилі депортації 18-20 травня було виселено 180 014 осіб), а також відзначають його як День боротьби за права кримськотатарського народу.
Тому сьогодні  ознамитeся з спогадами Садика Аджи Селіма «Я свідчу». Автор підлітком пережив депортацію і втратив рідних. Його особиста історія та десятки інших історій, які він намалював, — це приклад гармонії свідчення, в якому є вдосталь різних емоцій, зрозумілих і дорослим, і дітям. Невеличка книжка підтверджує те, що в кожному свідченні про фатальні досвіди і переслідування тоталітарними режимами цілих народів людина починає відчувати свою відповідальність як особи, котра вижила. Проте дослідники практик замовчування трагічних подій звертають увагу й на те, що для нестерпного пережитого у людини часто немає слів, адже невимовне важко пояснити. «Я свідчу» — приклад розривання замовчування і встановлення комунікації за посередництвом виразних у своїй простоті Селімових картин. Почавши 1947 року з маленького малюнка моря і човна на ньому на білій стіні, за який його покарали, художник протягом усього життя свідчив у картинах.
Лаконічний опис ночі 18 травня 1944 року і подальших років виживання людей посеред злости тих, хто вирішив покарати їх без провини, виважений і чіткий. Але це не лише оповідь про депортацію і нестерпне життя кримських татар в Узбекистані, а й спогад про рідний дім. Оповідь розгортається від золотого минулого кримського селища Ускут, яким його пам’ятав художник, крізь події ночі депортації, моторошної подорожі в товарних вагонах і смертей людей до нестерпних умов життя і важкої праці в чужому Узбекистані. Старші брати Садика Аджи Селіма не повернулися з Другої світової війни, батько й мати померли в депортації. Хлопчик потрапив до дитячого будинку, згодом вступив до сільськогосподарського технікуму, працював у Каракалпакії, повернувся до Ташкентської области і став шкільним учителем. Там йому доручили проводити заняття з малювання, що виявилося доленосним. Він почав створювати картини, малюючи переважно вночі. 1967 року з’явилася перша велика робота Садика Аджи Селіма, присвячена ночі депортації. Її художник показував найнадійнішим людям, забілював вапном і переховував. Протягом років постали й інші картини — світлі, немов золотий степ, малюнки про Ускут та малюнки про депортацію і виживання в Узбекистані, в яких переважають категорії жахливого. Авторка розповіді про життя художника, Зера Бекірова, зазначає, що кожен малюнок є справжньою подією і фактом із життя кримських татар на засланні, тому якби в часи СРСР бодай один із них потрапив на очі комусь із органів безпеки, художник опинився б у в’язниці. Часом щирість зображення, співмірна не лише з наївним мистецтвом, а й з експресивними тенденціями живопису ХХ століття, дає художникові змогу свідчити про трагічні події і долі живих людей із пронизливою документальністю. Найбільше вражають малюнки-оповіді про виживання сиріт посеред небезпечної природи і немилосердних людей, особливо картина із зображенням мертвої молодої матері та її ще живого сина — страшна кульмінація книжки.
В художньому альбомі «Я свідчу» дуже вдало, гармонійно і емоційно поєднано історії-тексти й історії-картини, Альбом, багатий на образи і небагатослівний, щільний за смислами, спонукає думати про події ХХ століття і сьогодення. А ще — про виняткове значення такої творчости для розуміння того, що історична пам’ять часто є розколеною і її фраґменти треба зібрати. Оповідь у картинах Садика Аджи Селіма є досконалим зразком такого збирання і підтвердженням парадоксальности свідчення у його виході за межі особистого. Водночас це ще й книжка про життя і смерть, минуле і майбутнє, любов і ненависть, гідність та сміливість не мовчати, висловлюючись у творчості.
https://krytyka.com/ua/reviews/ya-svidchu-men-saatliq-etem-i-witness?domain_switch=full